Той Нуналварес, про якого пише поет[136], так сказав нам про славу:
Але не надто довіряйте таким критичним голосам, бо слава таки літає, літає десь поза світом, а ще вище літає пісня любові й істини.
Можливо, під ударами відлуння цієї пісні попáдають переможеними велетні, які прикидалися вітряками, і полагідніють каторжники, і Роке Ґінарт розпустить своїх розбійників, і заніміють каноніки та поважні священнослужителі, і стражники визнають, що мідниці для гоління в руках мандрівного рицаря чудодійно перетворюються на шоломи, і майстри Педро перестануть морочити людям голови своїми вертепними виставами, і надра печери Монтесіноса відкриють нам свої таємниці, і будуть залагоджені всі кривди, і повсюди буде поновлено справедливість, і повернуть собі дівочість усі повії, і для нас настане Царство Боже, і повернеться той золотий вік, про який Дон Кіхот так довго розбалакував перед козопасами.
Треба, поки ти пасеш вівці, вражати зло «осяйним, наче блискавка, списом» або, точніше кажучи, вражати світ списом осяйної істини, під музику пасторальної сопілки, осяйним списом святого слова, спроможним творити чудеса. Треба позичити в Аполлона віршів, а в любові — концептів. І насамперед концептів любові.
Чи існує іспанська філософія, мій Дон Кіхоте? Атож, вона існує, це твоя філософія, філософія Дульсінеї, філософія невмирання, філософія віри, філософія творення істини. І такої філософії не можна ні навчитися на кафедрах, ані прийти до неї шляхом індуктивної чи дедуктивної логіки, ані знайти її в силогізмах чи лабораторіях, така філософія добувається лише з серця.
Ти думав, мій Дон Кіхоте, про те, щоби стати пастухом Кіхотісом і щоб любов навчила тебе мислити. Усі концепти життя, усі вічні концепти витікають із любові. Альдонса, мій пастуше Кіхотісе, Альдонса завжди є джерелом мудрості. Крізь неї, крізь свою Альдонсу, крізь свою жінку, ти дивишся на Всесвіт.
Чи не бачиш ти в цьому народі, який наближається до Бога, з кожним днем усе ліпше ідеал жінки, жінки в її найвищому виявленні, Святої Діви — Матері Божої? Чи не бачиш ти, як твій народ усе більше поклоняється цьому культові, майже забуваючи про культ Сина? Чи ти не бачиш, як він підносить його все вище й вище, ставлячи його майже поруч із культом самого Отця, роблячи його Йому рівним, увівши його до Трійці, можна сказати, перетворивши її на Четвірність, і хіба вони не ототожнили її вже з Духом, як ото Сина ототожнили зі Словом? І хіба її не проголосили Співспасителькою? Про що тут ідеться?
Концепція Бога, яку передала нам традиція, була вже не антропоморфною, а андрогінною; тобто ми уявляємо собі Бога не як людину — homo, — а як людину чоловічої статі — vir[137]. Бог був і є в наших умах чоловіком. Він судить та осуджує людей як чоловік, а не як людська особа, що перебуває поза статтю. Він судить їх як Батько, як Отець. І для того, щоб урівноважити Його суд, бракує Матері, Матері, яка завжди прощає, Матері, що розкриває обійми синові, коли він утікає від піднятої руки або від суворо насуплених брів розгніваного Батька, Матері, на чиєму лоні ми шукаємо втіхи в неясному спогаді про лагідне тепло несвідомості, яке гріло нас у ньому на світанку нашого буття перед нашою появою на світ, і про те солодке молоко, смак якого ми відчуваємо у своїх невинних снах, Матері, яка не знає іншого правосуддя, крім прощення, і не знає іншого закону, крім любові. Материнські сльози змивають скрижалі Десятьох заповідей. Наше вбоге й недосконале уявлення про Бога-чоловіка, про Бога з довгою бородою і грізним голосом, про Бога, який установлює закони й проголошує вироки, про Бога-хазяїна дому, про Pater familias[138] у римському стилі, треба було пом’якшити й доповнити, а що ми, за своєю природою, неспроможні уявити собі Бога інакше, як живу особу, наділену якимись людськими рисами, скажімо, конкретно чоловічими, а тим більше ніколи не зможемо уявити її собі з характеристиками нейтральними або й гермафродитними, то ми звертаємося й до образу Бога жіночої статі й поруч із Богом-Отцем ставимо Богиню-Матір, яка завжди прощає, бо, оскільки вона завжди дивиться на своїх дітей зі сліпою любов’ю, її погляд проникає на саме дно провини й бачить на тому дні єдине правосуддя — правосуддя прощення; тому саме в ній ми завжди шукаємо розраду та втіху, в Найніжнішій Матері, в Матері Божій, у Матері — Святій Діві. Вона Мати-Діва, найчистіша Мати, мати, яка є матір’ю в абсолютному розумінні, й, маючи все те, що робить жінку жінкою, залишається чистою від будь-якого людського бруду, тож вона дихає лише божественним подихом і промениться лише божественним сяйвом.