Життя Дон Кіхота і Санчо

Тож прийди, пастирю Кіхотісе, паси нас і через музику своєї сопілки передай нам ту науку, якої навчило тебе кохання!

Розділ LXVIII

Про пригоду зі свиньми, яку довелося пережити Дон Кіхотові

Але незабаром, по тому як Дон Кіхот розповів Санчо про свій задум почати жити життям пастушим, набігло стадо, в якому було понад шістсот свиней, і пройшло по них потоптом. Кабальєро вирішив, що це йому кара за гріхи, але ця прикра подія не засмутила його настільки, щоби завадити йому скласти й заспівати мадригальчик, у якому, зокрема, були такі слова:

Так у житті сконавши,
У смерті я знаходжу воскресіння;
Предивне це боріння,
Де смерть з життям тебе змагають завше!

Чудове твердження, в якому проголошується найінтимніша суть донкіхотівського духу! І зверніть увагу на те, що, коли Дон Кіхот захотів виразити у словах найприхованіший, найглибший, найщиріший зміст свого славного божевілля, він зробив це у віршах, і вже після того, як був переможений, і після того, як по ньому пробігло потоптом стадо свиней. Немає сумніву в тому, що вірш — природна мова найглибших виявів духу; у віршах Сан Хуан де ла Крус[140] і Свята Тереза передавали свої найінтимніші почуття. Отак і Дон Кіхот заговорив віршами, коли проник у найглибші глибини свого божевілля і зрозумів, що життя його вбивало, а смерть знову повертала його до життя, що його прагнення були спрямовані на те, щоби прийти до життя нескінченного й вічного, до життя у смерті, до життя, якому ніколи не буде кінця.

Так у житті сконавши,
У смерті я знаходжу воскресіння…

Атож, мій Дон Кіхоте, смерть принесла тобі життя, й життя нескінченне. А життя земне нас убиває. Про це вже сказала твоя сестра, Тереза Ісусова, коли співала[141]:

Мій Боже, визволи від тліну
І оживи мене, сірому,
У цьому зашморзі тугому
Мене не втримуй ні хвилини.
Аби Тебе узріти, гину,
Без Тебе жити не бажаю,
Тому аж мру, що не вмираю.

Розділ LXIX

Про найрідкіснішу та найдивовижнішу пригоди, що протягом цієї великої історії лучилися Дон Кіхотові

Поки Дон Кіхот співав свого мадригальчика, а Санчо спав без задніх ніг, настав новий день, і коли він став хилитися до вечора, їм довелося пережити ще одну, вже останню глузливу витівку дуків. А сталося так, що їх оточили близько десятьох верхівців і четверо або п’ятеро піших і, брутально покрикуючи на них, повели до зáмку дуків. І там вони побачили катафалк, а на ньому мертве тіло Альтісідори, для воскресіння якої, за наказом Радаманта[142], Санчо дали двадцять чотири щиглі в лоба, дванадцять разів ущипнули його й шість разів укололи шпилькою в руки та поперек. Попри те, що Санчо вчинив опір, шість дуеній таки вчинили над ним екзекуцію, й Альтісідора воскресла. А Дон Кіхот, побачивши, якою потугою небо обдарувало Санчо Пансу, упав навколішки перед своїм джурою і попросив його, поки його потуга в повній силі, відміряти собі кілька різок з тих, що обіцяні для відчарування Дульсінеї.

І не випадає сумніватися в тому, попри незграбні глузування дуків, що тіло Санчо справді наділене спроможністю для відчарування та воскресіння панянок. Тілом Санчо годуються дуки, їхні лакеї та їхні панянки; не що інше, як тіло Санчо в кінцевому підсумку дозволяє Дульсінеї та до неї подібним приводити своїх фаворитів до храму вічної слави. Санчо карає себе тяжкою працею для того, щоби надати іншим, які вільні від неї, можливість закохуватися в Дульсіней; самопокарання Санчо дозволяє героєві й тóму, хто його оспівує, досягти слави, святому — стати святим, а могутньому — могутнім.

Тут історик повідомляє нам незаперечну істину, кажучи, що «сміюни, на його думку, були такі самі шаленці, як і обсміювані, адже завзяття, з яким дуцтво строїло над двома простаками смішки, свідчило, що й воно несповна…» Навряд чи можна сумніватися в тому, що ні Дон Кіхота, ні Санчо не можна вважати йолопами, але дуки, безперечно, були дýрні несосвітенні, і, як усі справжні йолопи, вони були також підступні й підлі. Бо й справді добрих йолопів не існує: йолоп, а надто коли він любитель глузувати, годується гіркою стравою заздрості. У глибині душі дуки не могли простити Дон Кіхотові тієї слави, яку він здобув, і потай сподівалися поєднати своє ім’я з безсмертним ім’ям кабальєро. Але мудрий історик правильно покарав їх, не ставши називати їхніх імен, і їм не вдалося досягти своєї мети. Вони так і залишилися тільки «дуками», причому дуками безмозкими і зловмисними.

140

Сан Хуан де ла Крус, або Хуан де Йєпес-і-Альварес (Juan de la Cruz, Juan de Yepes y Álvarez, 1542–1591), іспанський поет і теолог, який разом із Терезою Авільською є найвидатнішим представником іспанської містичної поезії.

141

Далі процитовано фрагмент вільянсіко, яку приписують Св. Терезі Авільській (у перекладі Олени О’Лір).

142

У давньогрецькій міфології один із трьох суддів в царстві мертвих.