Дон Кіхот попросив покликати своїх добрих друзів: пароха, бакаляра Самсона Карраско і майстра Ніколаса, цирульника, — і забажав висповідатися та скласти заповіт. І коли ці троє увійшли, сказав: «Повіншуйте мене, панство-добродійство, я вже не Дон Кіхот з Ламанчі, а Алонсо Кіхано, за вдачу свою, прозваний Добрим». Кілька днів тому, коли він розмовляв із доном Альваро де Тарфе, і той назвав його добрим, він йому відповів: «Я не знаю, чи ж я таки добрий, але можу сказати, що я не кепський», — можливо, пригадавши такі слова з Євангелії: «Навіщо ти називаєш мене добрим? Ніхто не може бути добрим, крім Бога», — і ось тепер, на своєму смертному ложі й освітлений сяйвом смерті, він каже, що своїми вчинками здобув собі добру славу. Славу! Славу! Ох, як же тобі важко, мій Дон Кіхоте, висмикнути корінь божевілля зі свого життя! Ти здобув собі добру славу! Славу чоловіка доброго! Славу!
Він і далі говорив як чоловік, глибоко побожний, прокляв Амадіса Ґальського[144] і «тьму-тьменну нащадків його», і коли троє приятелів почули ці його слова, «вони подумали, що Дон Кіхот, либонь, схибнувся на чомусь іншому». І так воно й було, його справді опанував останній напад божевілля, напад, який мав не вилікувати його, а привести до смерті. Життя і справді — сон, але скажи нам, безталанний Дон Кіхоте, ти, який прокинувся зі сну свого божевілля, щоб померти, проклинаючи його, хіба смерть також не є сном? А якщо вона таки сон, і сон вічний, без сновидінь і пробуджень, то в чому, мій любий кабальєро, полягає перевага здорового глузду твоєї смерті перед божевіллям твого життя? Якщо смерть — сон, то лише божевілля, і глибоке божевілля лежало в основі твого прагнення до безсмертя.
Але якщо твоє божевілля було лише сном і гординею, то чи не є сном і гординею весь людський героїзм, усі зусилля, які докладаються на благо ближнього, усяка допомога тим, хто її потребує, і всяка війна з гнобителями? Якщо було сном і гординею твоє божевільне прагнення до безсмертя, то в такому разі у світі мають рацію лише бакаляри Карраско, дуки, дони Антоніо Морено, тобто всі ті насмішники, які перетворюють доблесть і доброту на можливість повтішатися і весело згаяти своє дозвілля. Якщо твоє прагнення до життя вічного було тільки сном, то вся правда міститься у двох наступних рядках з «Одіссеї»:
τὸν δὲ θεοὶ μὲν τεῦξαν, ἐπεκλώσαντο δ᾽ ὄλεθρον ἀνθρώποις, ἵνα ᾖσι καὶ ἐσσομένοισιν ἀοιδή[145]
«Все це боги учинили і виткали людям загибель, щоб гомоніли піснями вони між нащадків майбутніх». І тоді ми справді можемо сказати разом із Сехисмундо, твоїм братом, що «злочин і вина — це зродитися людині»[146]. З нас було б більше користі, якби все й справді було так, якби ми ніколи не бачили світла сонця і якби ніколи не вдихали у свої груди повітря життя.
Щó штовхнуло тебе, мій Дон Кіхоте, до божевільного прагнення слави і до мрій про те, щоби вічно жити в пам’яті людей, як не твоє бажання не помирати, як не твоє прагнення до безсмертя, цей спадок, який дістався нам від наших батьків і який полягає в тому, що «ми маємо потяг до божественного й наділені палким бажанням бути чимось більшим, ніж ми є», якщо ти дозволиш мені скористатися словами отця Алонсо Родріґеса, твого сучасника («Розвиток християнської досконалості та християнських чеснот», трактат восьмий, розділ XV)? Що як не жах перед перспективою перетворитися на ніщо, перспективою, яка вселяє нам бажання бути всім, бо тільки це може врятувати нас від падіння в жахливу чорноту небуття?
Але тут-таки був Санчо, який перебував на вершині своєї віри, на яку він піднявся після стількох падінь, переляків і спотикань, і Санчо, почувши, що Дон Кіхот так у всьому зневірився, сказав йому: «Як же це так, пане Дон Кіхоте? Оступатися саме тепер, коли вашець почула, що чари над сеньйорою Дульсінеєю розбито? Пошиватися у скитники саме тепер, коли ми вже зібралися пастушити й зажити по-княжому, з піснею на устах? Цитьте, на Бога, схаменіться і облиште ці байки!»[147]
То були слова, наповнені глибоким змістом. «Схаменіться! Схаменіться й облиште ці байки!» Але ж, друже Санчо, твій пан уже не може схаменутися, усе, що він тепер може, — це повернутися в землю, яка все народжує, яка всім нам дарує світло й усіх приймає у свою темряву. Бідолашний Санчо, яким самотнім ти залишаєшся зі своєю вірою, якою нагородив тебе твій пан!
Облиште ці байки! «Байки якраз усе те, що досі було, — заперечив Дон Кіхот, — сі байки справді мені на згубу, але з Божої помоги в смертну минуту я поверну їх собі на руч». Твоя смерть була ще героїчніша, ніж твоє життя, сеньйоре Дон Кіхоте, бо, підходячи до неї, ти зробив найбільше зречення, ти зрікся своєї слави, ти зрікся своїх трудів. Твоя смерть стала для тебе високою жертвою. На самій вершині своєї пристрасті, зацькований глузуваннями, невизнанням, ти зрікся навіть не себе самого, а чогось більшого, аніж ти: ти зрікся своїх трудів. І слава прийняла тебе у свої обійми навічно.
144
Амадіс Ґальський (Amadís de Gaula), головний герой однойменного рицарського роману (перше видання 1508 року).
147
Це саме те місце (про яке згадано в передмові до третього видання), у якому автор приписав Санчо слова, що насправді належали Самсонові Карраско.