«Парох попросив усіх вийти і, зоставшись з Дон Кіхотом наодинці, соборував його… Після останнього святого мирування панотець вийшов і сказав: “Алонсо дон Кіхано Добрий справді вмирає і справді зараз він цілком здоровий на умислі. Ходімо всі до нього, зараз він складатиме духівницю”». До кімнати увійшли Санчо, клюшниця та небога. «З їхніх очей, і так уже мокрих, ринули сльози, а з грудей безугавно вихоплювалися зойки; справді-бо Дон Кіхот, як уже говорилося, однаково, чи то Алонсо Кіхано Добрий, чи то яко Дон Кіхот з Ламанчі, завше славився лагідною вдачею і привітністю до людей, за що його любили не тільки домівники, а й усі, хто його знав». Він справді був добрий, добрий передусім і насамперед, добрий природною добротою, і ця доброта, яка була підґрунтям для здорового глузду Алонсо Кіхано і для його зразкової смерті, ця ж таки доброта стала підмурком для божевілля Дон Кіхота та для його життя, вищого понад усякі зразки. Твоє безсмертне божевілля, твоє палке бажання не вмирати коренилися у твоїй доброті, мій Дон Кіхоте. Чоловік добрий не хоче розпастися та розвіятись, бо він відчуває, що його добрість — частина Бога, того Бога, який є Богом живих, а не Богом мертвих, бо всі живуть для Нього. Доброта не боїться ні нескінченного, ні вічного; доброта визнає, що лише в людській душі вона вдосконалюється й завершується; доброта знає, що брехнею було б вважати, ніби Добро реалізується в процесі розвитку виду. Суть у тому, щоб бути добрим, хоч би яким був сон твого життя. Про це сказав уже Сехисмундо:
І якщо доброта нас увічнює, то чи можна уявити собі переконливіший вияв здорового глузду, аніж померти?
«Алонсо Кіхано справді вмирає і справді зараз він цілком здоровий на умислі»; він умирає для божевілля життя, прокидається з його сну.
Отже, Дон Кіхот склав свій заповіт, і в ньому він згадав про Санчо Пансу, який цілком на це заслуговував. «І якщо я, несповна, доклав рук до того, щоб він став губернаторювати над островом, то тепер, уже здоровий на розум, я дарував би йому, аби змога, ціле королівство, бо того цілком заслуговують його щирість і відданість». І, звертаючись до Санчо, він хотів похитнути його віру і переконати його в тому, що у світі не існують мандрівні рицарі, на що Санчо, переповнений вірою і цілком божевільний, тоді як його пан помирав при повному розумі, відповів плачучи: «Ох, не вмирайте, вашець, паночку мій любий, а послухайтесь моєї ради: живіть многія літа, бо се ж найбільше божевілля людське: ось так з доброго дива померти, коли тебе ніхто не вбивав і в могилу не заганяв, окрім хіба нудіння світом». То ти вважаєш це найбільшим божевіллям, Санчо?
міг би відповісти тобі твій пан словами дона Родріґо Манріке, які переказав нам його син дон Хорхе, відомий своїми безсмертними куплетами.
І сказавши про те, що для Дон Кіхота було б божевіллям померти, Санчо знову заговорив про колишнє, про відчарування Дульсінеї та про рицарські романи.
О героїчний Санчо, і як же мало людей помітили, що ти піднявся на саму вершину божевілля, тоді як твій пан провалився в безодню здорового глузду, і що над його смертним ложем запроменіла твоя віра, твоя віра, Санчо, ти не помер, і не помреш! Дон Кіхот утратив свою віру й помер; ти її набув, і ти живеш; треба було, щоб він помер у зневірі, аби у вірі, яка дарує життя, зміг жити ти.
О Санчо, а яким сумним є твій спогад про Дульсінею, тепер, коли твій пан готується до зустрічі зі смертю! Тепер це вже не Дон Кіхот, а Алонсо Кіхано Добрий, сором’язливий ідальго, який прожив дванадцять років, кохаючи, як світло своїх очей, тих самих очей, які незабаром проковтне земля, Альдонсу Лоренсо, доньку Лоренсо Корочка та Альдонси Ліскової, дівчину з Тобосо. Коли ти нагадав йому, Санчо, на його смертному ложі, про його даму, ти нагадав йому про ту вродливу дівчину, якою він мав змогу помилуватися, потай, лише чотири рази за дванадцять довгих років самоти і сором’язливого страху. Тепер ідальґо побачив її у своїй уяві вже одруженою, оточеною дітьми — щаслива у своєму шлюбі, вона втішалася життям у Тобосо.