«Годі панове, виліткам на старі гнізда не вернутися».
Тепер дозвольте мені сказати разом із моєю сестрою, Терезою Ісусовою:
«Годі панове, виліткам на старі гнізда не вернутися». Або, як сказав Іньїґо де Лойола, коли надійшов йому час прокинутися зі сну життя, і він уже готувався випустити останній подих, а його намагалися підбадьорити: «Настав мій час» (Ріваденейра, книга IV, розділ XVI), і помер Іньїґо так само, як через п’ятдесят років по тому помер Дон Кіхот, дуже просто, без жодної комедії, не збираючи людей навколо свого ложа, не перетворюючи свою смерть на спектакль; як помирають справжні святі і справжні герої, майже так само, як помирають тварини: приліг, аби померти.
Алонсо Кіхано продиктував до кінця свій заповіт, яким відписав «усю свою маєтність, рухому й нерухому», своїй племінниці Антонії Кіхано, але поставив їй за умову, щоби, коли вона «захоче в малжонство вступити, взяла в малжонки чоловіка, про якого вона заздалегоди знала б, що він про ті рицарські романи ні слухом, ні духом не чув. Якщо ж виявиться, що він їх читав, а сестріниця моя однаково побажає його пошлюбити і пошлюбить, то я позбавляю її спадку і прошу моїх заповітних виконавців пустити його по своїй уподобі на боговгодні цілі».
І як добре зрозумів Дон Кіхот, що між обов’язками одруженого чоловіка й обов’язками мандрівного рицаря існує велика й абсолютна несумісність! І коли добрий ідальґо це диктував, то чи не подумав він про свою Альдонсу і про те, що якби він дав волю своєму великому коханню, то йому довелося б відмовитися від рицарських пригод, перебуваючи в полоні її обіймів біля свого домашнього вогнища?
Твій заповіт виконується, Дон Кіхоте, і молоді люди твоєї вітчизни відмовляються від будь-яких рицарських подвигів, аби мати змогу втішатися подружнім щастям в оселях твоїх племінниць, якими є майже всі іспанки, і втішатися самими племінницями. У їхніх обіймах згасає будь-який героїзм. Вони бояться, щоб їхніх наречених і чоловіків не підхопило тим самим вітром, яким підхопило їхнього дядька. Це твоя племінниця, Дон Кіхоте, це твоя племінниця сьогодні править і владарює у твоїй Іспанії; це твоя племінниця, а не Санчо. Та сама полохлива, домашня й малодушна Антонія Кіхано, яка боялася, що тобі заманеться стати поетом, «а то, кажуть, хвороба заразна і невигойна»; та сама, що з таким завзяттям та охотою допомагала парохові та цирульникові палити твої книжки; та сама, яка радила тобі не встрявати в бійки та не блукати світом у пошуках невідомо чого; та сама, котра набралася зухвальства сказати тобі в очі, що всі розповіді про мандрівних рицарів — брехня й вигадки, і це дівоче нахабство примусило тебе вигукнути: «Клянуся Богом, що мене при житті тримає, що якби ти не була рідною моєю племінницею, тобто донькою єдиноматерної сестри моєї, я так би тебе покарав за ці блюзнірські слова, що весь світ жахнувся б!» Це те саме «дівчисько, що й прутами плетільними як слід орудувати ще не навчилось», а вже набралося нахабства базікати про романи про мандрівних рицарів і осуджувати їх; це та сама дівуля, яка маніпулює та грається, мов із Іванами-Покиванами, із синами твоєї Іспанії, яка глузує і знущається з них. Це не Дульсінея з Тобосо, ні; це також не Альдонса Лоренсо, за якою можна зітхати дванадцять років, побачивши її лише чотири рази й так і не наважившись освідчитися їй у своєму коханні; це Антонія Кіхано, яка ще й прутами плетільними як слід орудувати не навчилась, а вже крутить і маніпулює сьогоднішніми чоловіками на твоїй батьківщині.
Це Антонія Кіхано внаслідок убогості свого духу й тому, що вона вважає свого чоловіка недоумкуватим і недолугим, утримує його біля себе й не дозволяє йому податися у світ на пошуки героїчних пригод, у яких він міг би здобути собі вічну славу. Якби ж це була бодай Дульсінея!.. Атож, Дульсінея; хоч це й може здатися дивно. Дульсінея спроможна спонукати чоловіка відмовитися від слави, якби слава означала необхідність відмовитися від неї, Дульсінеї, або, точніше кажучи, Альдонси. Альдонса, у своєму ідеальному варіанті, могла б сказати йому: «Прийди, прийди в мої обійми, і вилий у сльозах свої тривоги мені на груди, прийди до мене; я бачу, бачу ту круту скелю, що здіймається перед усіма чоловіками протягом багатьох століть, бачу ту гостроверху вершину, на яку спрямовані погляди всіх твоїх братів; я чую, як тебе кличуть твої покоління, але прийди до мене і задля мене відмовся від усього цього; у такий спосіб ти станеш більш великим, мій Алонсо, більш великим. Наситись моїми палкими устами й покрий їх у тиші своїми гарячими поцілунками, й відмовся від того, щоб твою славу проголошували холодні уста людей, яких ти ніколи не знатимеш. Чи після своєї смерті ти почуєш те, що про тебе казатимуть? Поховай свою любов у моїх грудях, бо якщо вона велика, то ліпше буде, якщо ти поховаєш її в мені, а не розсиплеш серед людей випадкових і легковажних! Вони не гідні того, щоб захоплюватися тобою, мій Алонсо, вони цього не гідні. Ти будеш для мене одної, і в такий спосіб ти будеш кращим для Всесвіту і для Бога. Тобі здаватиметься, що ти занапастив свою могутність і свій героїзм, але ти на це не зважай; хіба ти не відчуваєш потужного потоку життя, який непомітно для всіх розливається героїчною і мовчазною любов’ю, переливаючись понад усіма людьми, й досягає межі найдальших зірок? Невже ти не відчуваєш таємничої енергії, яка випромінюється на весь народ і на його майбутні покоління, аж поки одна щаслива пара накриє всі віки своєю тріумфальною і мовчазною любов’ю? Чи знаєш ти, як треба зберігати священний вогонь життя й водночас розпалювати його все яскравіше і яскравіше в культі усамітненому й беззвучному? Любов лише любов’ю, і нічим іншим, здійснює героїчну працю. Прийди до мене й відмовся від будь-якої діяльності в моїх обіймах, і тоді цей твій відпочинок і твоє затемнення в них стануть джерелом і світлом для тих, котрі ніколи не знатимуть твого імені. Коли навіть відлуння твого імені розвіється в повітрі, жар від твоєї любові ще зігріватиме руїни небесних сфер. Прийди й віддайся мені, Алонсо, і хоч ти й не виїдеш на дороги, щоб захищати скривджених, твоя велич не загине, бо в моєму лоні нічого не гине. Прийди до мене, і я приведу тебе від спочинку в моїх обіймах до твого останнього і нескінченного спочинку».