Немає жодного сумніву, що в романі «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі» його автор Міґель де Сервантес Сааведра виявив набагато вищі здібності за ті, яких ми могли сподіватися від нього, судячи з його інших творів; він багато в чому перевершив тут самого себе. Тому є всі підстави вважати, що арабський історик Сід Ахмет Бен-Енхелі — не просто літературна вигадка, а персонаж, який уособлює ту глибоку істину, що цю історію розповів Сервантесові хтось інший, той, хто носив її глибоко в собі й, виклавши її одного разу на папір, більше ніколи до неї не повертався: ідеться про істину, яку він зберігав на самому споді своєї душі. І та величезна відстань, яка лежить між історією нашого кабальєро і всіма іншими творами, що їх написав Сервантес, це найочевидніше й найдивовижніше з усіх чудес, незаперечно свідчить про те — якби хтось справді став вимагати від мене конкретних доказів, які ніколи нікого не переконують, — що йдеться про історію правдиву і справжню і що сам Дон Кіхот, замаскувавшись під Сіда Ахмета Бен-Енхелі, продиктував її Сервантесові. І я навіть підозрюю, що, поки я пояснював і коментував це життя, мене таємно навідали Дон Кіхот і Санчо та, хоч я про це й не здогадувався, відкрили мені багато з того, що заховували у своїх серцях.
І я тут повинен додати, що нерідко ми вважаємо письменника особою реальною, справжньою й історичною, бачимо його в плоті й крові, а ті персонажі, про яких він розповідає, здаються нам витворами його чистої фантазії, а все якраз навпаки, бо саме ці персонажі наділені справжньою реальністю, а того, хто нам здається людиною з плоті й крові, вони лише використовують, аби постати перед людьми у вигляді цілком реальних осіб. І коли ми всі прокинемося зі сну життя, то побачимо речі цілком несподівані й дивовижні, й учені вжахнуться, побачивши, щó є правда, а що — брехня, і як ми помилялися, коли думали, що загадкова наука, яку ми називаємо логікою, якщо й має якусь цінність, то лише поза цим жалюгідним світом, у якому нас утримують час і простір, тирани духу.
Дуже дивні речі побачили б ми в усьому тому, що стосується життя і смерті, й тоді зрозуміли б, яким глибоким змістом наповнена перша частина епітафії, яка викарбувана на могилі Дон Кіхота і яку склав Самсон Карраско:
І так воно і є, бо Дон Кіхот, завдяки своїй смерті, став безсмертним: лише смерть може привести нас до безсмертя.
Ніщо не минає, ніщо не розвіюється, ніщо не провалюється в небуття; спроможна увійти до вічності й найменша частинка матерії, і найслабкіший поштовх сили, і немає такого видіння, хоч би яким воно було швидкоплинним, що не може бути віддзеркалене десь назавжди. Й отак, як, проходячи через якусь точку в нескінченності пітьми, спалахувало б і світилося протягом якоїсь миті все, що там би проходило, так і в нашій сьогоднішній свідомості на мить спалахує те, що плине з незглибимих глибин майбутнього в незглибимі глибини минулого. Немає ні видіння, ні речі, ні миті, які не виходили б із глибин вічності, усе, зрештою, звідти виходить і там залишається. Сон — це і є такий раптовий і миттєвий спалах темної субстанції, сон — це життя, і після того, як гасне швидкоплинне сяйво, його віддзеркалення опускається у глибини пітьми і там залишається, допоки якийсь неймовірний поштовх знову його засвічує — і тепер назавжди. Бо смерть не сягає тріумфу над життям, після того як воно вмирає. Смерть і життя — це примітивні терміни для позначення того, що має для нас найбільшу цінність у цій в’язниці часу та простору; у них обох спільне коріння, і воно проростає з вічності нескінченного: з Бога, Свідомості Всесвіту.
Закінчивши писати свою історію, історик відклав перо і сказав: «Тут, на сьому кілочку та мідяній дротині, й висіти тобі, гусяче моє перо, хтозна, добре чи зле підстругане, і жити тобі тут довгі віки, якщо лише якісь безчільні й злочестиві борзописці не знімуть тебе, щоб спаплюжити».
Боронь мене, Боже, щоб я став розповідати про події, які пройшли повз увагу надзвичайно ретельного історика Дон Кіхота: я ніколи не вважав себе ерудитом і ніколи не брався досліджувати рицарські архіви провінції Ламанча. Я лише хотів пояснити й прокоментувати його життя.
«Для мене єдиного народився Дон Кіхот, а я народився для нього; йому випало діяти, а мені описувати», — каже історик, розмовляючи зі своїм пером. А я скажу, що, аби Сервантес описав їхнє життя, а я пояснив і прокоментував його, народилися Дон Кіхот і Санчо; Сервантес народився, щоб розповісти про нього, а я — щоб прокоментувати його розповідь… Про твоє життя, мій Дон Кіхоте, не може розповісти той, кого не опанувало те саме божевілля, що й тебе, — бажання не вмирати. Тож я втручаюся в розповідь про тебе, о мій сеньйоре та патроне, з міркувань особистої вигоди, для того, щоби твоя Дульсінея Тобоська, уже відчарована завдяки самобичуванню Санчо, взяла мене за руку й привела до безсмертя та слави. І якщо життя — сон, то я хочу, щоби мій сон ніколи не уривався!
155
Ось варіант перекладу тексту епітафії з останньої глави Сервантесового «Дон Кіхота» у версії Анатоля Перепаді:
Ми ж подали версію Віктора Шовкуна, що краще увиразнює важливу тут тему смерті як життя.