«Життя…» має виняткове значення для розкриття релігійних ідей Унамуно. Насамперед, розповідаючи про пригоди Дон Кіхота та його «джури», мислитель дає визначення Бога як творіння, породженого людськими бажаннями, а також обстоює розуміння Всевишнього як свідомості універсуму. «Саме існування Бога (в Унамуно — О. П.) ідентифікується з існуванням людської свідомості, яка є світлом, що розтинає темряву космічної матерії»[166]. Якщо світ є результатом волі, то таким самим породженням волі є і Бог, підсумовує думки Унамуно Беніто-і-Дуран: «Воля творить світ, тому що потребує вираження як у часі, так і в просторі. Воля визначає буття Бога, тому що потребує втілення у вічності. Звідси випливає логіка Унамуно: людина є всім одразу — і Богом, і світом»[167]. Проте такий висновок породжує проблему: якщо Бог є свідомістю світу, а людина — свідомістю Бога, то як пояснити ті стани тривоги (агонії), болю, які є невіддільними ознаками людського буття? Розгорнуту відповідь на це запитання Унамуно дає в есе «Про трагічне відчуття життя», але вперше наближається до пояснення цих феноменів уже в «Житті…». У ньому Унамуно не раз говорить про те, що внутрішня боротьба людини зі собою є глибинною сутністю духовного життя, a самé життя завжди є неспокоєм, зусиллям і агонією[168], адже в такий спосіб у людині проявляє себе Бог. Саме так будує в унамунівському творі свій життєвий проект Дон Кіхот Ламанчський, чий досвід доводить, що людина може шукати порятунок лише в собі, а не в інших істотах. Попри те, що в глибині душі Рицар Сумного Образу знаходить лише розпач, біль, трагедію, йому тільки й лишається, що задовольнятися такою внутрішньою панорамою, хоч би якою сумною вона видавалася, тому що тільки через них Дон Кіхот відчуває зв’язок із Богом. Водночас, маючи достеменні свідчення про його присутність у собі (доказ буття Бога — моє пристрасне бажання, щоби Той існував, стверджує Унамуно), Дон Кіхот не може до кінця Його прийняти, тому що сумнівається в Його всемогутності, зокрема в тому, чи зможе Бог подарувати безсмертя. Отже, сумніви є свідченням існування Бога, а не запереченням Його. Вони породжують біль, але й забезпечують нескінченне духовне зростання, спричинене прагненням безумного ідальґо здійснити неможливе — повернути собі втрачену віру. Виконанню цього завдання він присвячує всю свою життєву пригоду, і навіть знання про те, що цей ідеал недосяжний, не зупиняє його: він і далі вперто шукає Бога.
Тож бачимо, що розуміння людини в «Житті…» Унамуно позначене трагізмом. Дон Кіхоту не вдається примирити клубок суперечностей, з яких він зітканий, та він цього й не прагне, оскільки суперечливість є принциповою ознакою людського існування: розум вимагає того, щоб індивід діяв раціонально, а от серце прагне поринути в пристрасті. Голова Рицаря Сумного Образу доводить, що немає воскресіння після смерті, а от тіло його з цим не погоджується і бажає особистого безсмертя. Ба більше, Дон Кіхот для письменника тим і близький, що відмовляється пристати на бік здорового глузду і далі живе вірою у спроможність людини перемогти смерть і відновитися тілесно й духовно у потойбічному житті. Це слідування за пристрасним інстинктом здобути безсмертя виражає людську свободу, яка в тому й полягає, щоби відкидати приписи очевидності. Людина вимушена це зробити, бо свідома того, що лише таке «безглузде» рішення дає їй надію на вічний порятунок.
168
Про специфічне трактування цього терміна М. де Унамуно див.: Пронкевич, Олександр. Роман як засіб екзистенційного експериментування // Унамуно, Міґель де. Вибрані романи / Перекл. з ісп. Ольга Маєвська та Віктор Шовкун; упоряд. Олег Фешовець; післямова Олександра Пронкевича. — Львів: Видавництво «Астролябія», 2012. — С. 552.