Цей епізод з роману Сервантеса Унамуно коментує як змагання двох типів іспанців: кастільця і баска. Кожен із них благородний і безумний. Кожен із них по-своєму рицар. За кожним із них — культури, які налічують тисячі років («Бо ми, баски, не починаємося. Ні, ні, ми не маємо початку. Ми, баски, знаємо, хто ми є, і ким ми хочемо бути»). Обидва вони уособлюють потужні свідомості, сформовані відповідними типами пейзажів — кастільським і баскським: «О, видовище, яке можна побачити хіба що один раз у століття, видовище битви між двома Дон Кіхотами: Дон Кіхотом ламанчським і Дон Кіхотом біскайським, Дон Кіхотом рівнини й Дон Кіхотом зелених гір!»
Для Унамуно принципово важливо і показово, що, попри міць і силу характеру біскайця, у двобої перемагає Дон Кіхот. Цьому факту Унамуно надає особливого значення: на думку мислителя, це не просто бійка, в якій один індивід зазнає поразки від іншого, а двобій ідентичностей, у якому кастільське бере гору над баскським, хоча вищість першого над другим слід тлумачити не з расового, а з культурного погляду. Ці суперечності перетинаються і в долі автора «Життя…». Унамуно, так само кастільськомовний баск, завжди залишається чутливим до конфлікту мов у власній свідомості: рідної (баскської) і вивченої (кастільської) (згадаймо тут слова Ортеґи про те, що кастільська для Унамуно завжди залишається опанованою мовою). Прекрасно володіючи кастільською, Унамуно дотримується певної дистанції щодо неї, і це дає йому змогу гостріше за кастільців відчувати її внутрішню красу й парадоксальність. Від боротьби-діалогу мов Унамуно переходить до конфлікту ідентичностей, якого, очевидно, він остаточно так ніколи й не подолав: нове кастільське «я» мислителя, символізоване універсальним образом Дон Кіхота, наражається на спротив його баскського «я», успадкованого з дитинства. «Його пам’ять фіксує ці коливання як суперечності, — зазначає Хуарісті. — І, врешті-решт, оскільки немає іншої ідентичності, крім пам’яті, він із викликом будуватиме свою ідентичність на самому принципі суперечності»[173].
Тому Унамуновий коментар двобою біскайця з Дон Кіхотом варто розглядати в контексті спроб мислителя розв’язати проблему своєї власної та, ширше, іспанської національної ідентичності. У такій перспективі начебто випадковий персонаж Сервантесового роману підноситься до рівня символу людини, яка зі стану місцевої закритості виходить у світ широкої іспанської (кастільськомовної) культури. Унамуно у своєму есе прямо закликає всіх басків плекати свою гідність, але водночас вивчити кастільську мову: він стверджує, що це не означатиме повного заперечення їхньої самобутності, а натомість гарантуватиме духовні передумови для її розвитку. За парадоксальною логікою Унамуно, розмовляючи кастільською мовою, вони змінюватимуть її зсередини, аби зробити її засобом вираження своєї національної неповторності. Перейшовши на кастільську, вони не тільки не втратять себе, а й дістануть нові культурні можливості для того, щоби реалізувати власну національну унікальність, — і їх почують в усіх кутках світу: «Водночас навчіться одягати ваші думки в мову культури, розлучившись із тисячолітньою мовою наших батьків; негайно спішімося з того мула, і наш дух, дух нашої породи, почне обертатися в цій мові, в мові Дон Кіхота, почне обертатися в усіх світах, як уперше обернулася навколо Земної кулі каравела нашого Себастьяно Елькано, могутнього сина нашої провінції Ґетарії, сина нашого Біскайського моря».
Отже, в Унамуно Дон Кіхот — кастільський рицар, оновлений культурний герой, породжений ґрунтом і способом життя Ла-Манчі. Він постає центром духовного тяжіння, навколо якого з різноманітних національних складових має утворитися єдина кіхотистська іспанська нація. «Іспанськість» в Унамуно тотожна кастільському як синоніму невичерпної духовної традиції, що, однак, не означає заперечення своєрідності й життєвої важливості інших «периферійних» культур. Унамуно також далекий від ідеалізації самої Кастілії — тут доречно пригадати критику кастільської провінційності й заздрісності, репрезентованих у «Житті…» образом саламанкського бакаляра Самсона Карраско.
173
Juaristi, Jon. El bucle melancólico. Historias de nacionalistas vascas. — Madrid: Espasa-Calpe, 2000. — P. 95.