Є чимало підстав порівнювати есе Унамуно з середньовічно-ренесансним рицарським романом. Автор відновлює наратив про ідеального християнського рицаря, що його створив Еразм Роттердамський, яким надихався Сервантес, працюючи над «Дон Кіхотом»[175]. Унамуно засуджує будь-які спроби знижувати образ його персонажа і бачить у ньому героя. Завдання автора есе — реабілітувати рицарсько-містичний ідеал, який склався в іспанському минулому. Відповідно до цього завдання коментатор бачить у кожному вчинку Дон Кіхота глибинні смисли, які характеризують його як взірцевого ідальґо: він кидається на допомогу знедоленим, служить дамі, постає втіленням непохитної віри й ідеалізму.
Водночас «Життя Дон Кіхота і Санчо» — це рицарський роман модерністського письменника. «Гра» в Середньовіччя доповнюється трагічною «грайливістю» доби сучасності. Багато з тих рис поетики, які пізніше Унамуно використає в «Тумані», «Авелі Санчесі», «Тітці Тулі», «Святому Мануелі Доброму, Мученику», вже були практично втілені в цьому есе. Насамперед це стосується ролі коментатора (наратора), який виявляється максимально наближеним до самого Унамуно, чия присутність у тексті постійно відчувається: автор відверто втручається в дію, вплітає в коментар згадки про обставини власної біографії (як в епізоді з біскайцем), звертається зі своїми монодіалогами до Дон Кіхота, Санчо Панси, Самсона Карраско, племінниці мандрівного рицаря, інших персонажів, до читача й до себе самого. За своєю структурою мовлення автора-коментатора також є типово унамунівським, адже воно поєднує наукову й розмовну стихії, коли автор з’являється в ролі і вченого, і простака та становить вільний потік візій, ліричних відступів, концептуальної гри, фразеологізмів, парадоксів, цитат з іспанської класики, несподіваних метафор, ризикованих етимологічних розвідок тощо. Настанова на «гру» проявляється ще й у тому, що голос автора не є остаточно домінантним, тому нагадує «поліфонічний роман» Достоєвського: позиція Унамуно є лише одним із кількох рівноправних голосів, що втілюють різні проекції розв’язання поставлених в есе філософсько-релігійних питань. Типово унамунівськими постають і персонажі, оголошені реальнішими від самого автора. Сюжет точно (практично «сліпо») розвивається у тому порядку, у якому викладено поневіряння ідальґо у Сервантеса, але принцип імпровізації зберігається й тут, адже в романі-прототипі пригоди Дон Кіхота підкоряються принципу «як заманеться» («a lo que salga»), який Унамуно розвинув і застосував у власній художній практиці. Нарешті, в поетиці есе помітну роль відіграють інтертекстуальні «ігри», про що вже йшлося вище. Історії Дон Кіхота і Санчо опиняються в широкому колі літературних і культурних асоціацій: з одного боку, вони є іконами, що втілюють конкретні чесноти, принципово важливі для Унамуно, з іншого, вони — герої модерної притчі, що ставить запитання, але не дає відповідей.
Отже, в «Житті…» письменник парадоксально «грає» в середньовічний рицарський та експериментально-модерністський типи роману. Такий оригінальний досвід поєднання елементів «пам’яті жанру» дає змогу Унамуно використати «Життя…» як для викладу своєї філософсько-релігійної платформи, що за своїм емоційним забарвленням є трагічною, так і для мобілізації волі читача шукати власні шляхи розв’язання духовної кризи, в якій опинилося людство на межі ХІХ-ХХ століть. «Гра» з поетикою роману у філософському есе пов’язана з сократичною іронією, яку Унамуно активно культивує як дієвий інструмент пізнання. Її сутність полягає в тому, щоби ставити людину перед проблемою, розмовляючи з нею так, аби вона сама знайшла відповіді на питання, які її турбують. Інтегруючи романні риси у філософський трактат, Унамуно діє як Сократ, який був абсолютно серйозним (сьогодні б сказали, що чесним) у питаннях світоглядних, але дозволяв собі бути «несерйозним» (грати роль інтелектуального провокатора, за що й був страчений), ставлячи співбесідникам свої знамениті запитання й говорячи з ними загадками та парадоксами.
«Серйозно-ігрова» складова в поетиці есе Унамуно проявляється в тому, як він переосмислює у своєму філософському трактаті риси агіографічної літератури. У багатьох вимірах «Життя Дон Кіхота і Санчо» є справжнім житієм. На це вказує насамперед панегіричний тон вихваляння подвигів Дон Кіхота, яким позначена вся оповідь: кожен крок персонажа оповитий ореолом досконалості. Не менш помітні інші ознаки агіографії: зовнішній аскетизм стилю, який виражає шанобливе захоплення величчю особистості Дон Кіхота, зосередженість на випробуваннях, крізь які проходить герой, опис чудес, які він здійснює. За словами Корконосенка, письменник «шукає і знаходить пояснення діянь Рицаря, виправдовуючи його перед читачами, хоч очевидно, що Дон Кіхот для Унамуно завжди правий, тому що він Дон Кіхот»[176].
175
Про це докладніше див.: Пискунова С. И. «Дон Кихот»: «Поэтика всеединства» // http://www.philol.msu. ru/~forlit/Pages/Word_versions/donquixot.doc.
176
Корконосенко, Кирилл. Кихотизм — индивидуальная религия Мигеля де Унамуно // Унамуно, Мигель де. Жития Дон Кихота и Санчо. — Москва: Наука, 2002. — С. 215.