Але в ту мить свинопас засурмив у ріжок, аби зібрати докупи своїх свиней, бо «на той гук вони звикли збігатися», І Дон Кіхотові здалося, що то зáмковий карлик оголошує про його приїзд, і з великою радістю наблизився до корчми та до перетворених його уявою гулящих дівчат. Але ті перелякалися й кинулися до корчми — а хіба могли вони не перелякатися, «побачивши таку поторочу в чудернацькому обладунку, зі щитом і списом»? Тоді кабальєро підняв своє картонне забороло й, відкривши худе й запорошене обличчя, «обізвався до них чемно й поважно», назвавши їх панянками. Панянки! Яке шляхетне й чудове слово! Вони ж, почувши, що він назвав їх панянками, а таке звертання «зовсім із їхнім ремеслом не в’яжеться», не втримались і зареготали, «аж Дон Кіхотові сердито стало».
Ось такою була перша пригода нашого ідальґо, коли дві повії відповіли сміхом на його щиру невинність, коли, виливши на світ зі свого серця ту чистоту, якої воно було сповнене, він одержав у відповідь сміх, що вбиває всі великодушні пориви. І зверніть увагу на те, що кляті дівки сміялися з нього саме тому, що він обдарував їх найвищою честю, якою тільки міг. І він, збентежений, став докоряти їм за їхню погану поведінку, вони ж стали сміятися ще гучніше, а він — ще більше гніватися, але в цю мить підійшов корчмар — «чоловік із себе повнотелесий і через те, може, на вдачу потульний» — і запропонував гостеві нічліг. Шанобливість корчмаря втихомирила Дон Кіхота, й він спішився з коня. Дівчата ж швидко з ним помирилися і стали стягувати з нього обладунок. Дві повії, яких Дон Кіхот перетворив на шляхетних панянок, — о, сила його спасенного божевілля! — були першими з тих, котрі послужили йому з незацікавленою добротою.
Пригадайте Марію Магдалину, котра мила й змащувала ноги Господа й витирала їх своїм волоссям, яке стільки разів пестив гріх: ту саму славну Магдалину, що їй так палко поклонялася Свята Тереза Ісусова[30], як вона сама розповідає нам у IX розділі своєї «Книги життя», і яку вона просила посприяти, щоб Господь дарував їй прóщення гріхів.
Кабальєро висловив бажання вчинити подвиги на честь тих бідолашних дівчат, виправити кривди, що тільки й чекали, коли Дон Кіхот їх виправить. «Та недалеко вже та пора, коли вашмосці будуть мені наказувати, а я вашмосцей буду послухáти». Молодички, що не звикли до таких пишномовних словес, зате звикли до непристойних грубощів, «слухали його мовчки» і «спитали тільки, чи не хотів би він чогось попоїсти». Отже, молодички перестали сміятися з Дон Кіхота; гулящі дівки справді відчули себе «панянками» й запитали в нього, чи не хотів би він чогось попоїсти. «Чи не хотів би він чогось попоїсти…» У цих словах Сервантес зумів передати нам глибоку таємницю найпростішої ніжності. Бідолашні дівчата зрозуміли дитячу наївність кабальєро до самої її глибини й запитали, чи не хоче він чогось попоїсти. Ті дві нещасні грішниці, самі про те не здогадуючись, першими подбали про те, щоби підтримати життєві сили безумного героя. Повії, підвищені до рангу панянок, побачивши такого дивного кабальєро, мабуть, відчули себе зворушеними до самого дна своїх ушкоджених нутрощів, до нутрощів материнства, й, відчувши себе матерями, побачили в Дон Кіхоті дитину і, як матері, що опікуються своїми дітьми, з материнською ніжністю запитали в нього, чи не хоче він чогось попоїсти. Кожна турбота, яку виявляє жінка, кожне благодіяння, кожна милостиня, яку вона дає, усе це вона робить для того, щоб відчути себе матір’ю. У гулящих дівок прокинулася материнська душа, коли вони запитали в Дон Кіхота, чи не хоче він чогось попоїсти. І якщо своїм божевіллям він зумів підвищити їх до рангу панянок, то й кожна дівчина, відчувши себе матір’ю, перетворюється на шляхетну панну.
Чи не хотів би він чогось попоїсти…
«А зажив би дечого, — сказав Дон Кіхот, — гадаю, що се було б і геть-то до речі… Тільки мерщій несіть, бо як живота не вгонобиш, то ані труду ніякого, ані зброї не підіймеш».
І він попоїв, а почувши, коли їв, як кілька разів задуднів у свою дудочку, увійшовши до корчми, холощій кабанців, «остаточно впевнився, що прибув до пишного замку, де його зустрічають із музикою, і що тріска — то форель, черствий хліб — пшенична булка, а ті дві блудяжки — двірські дами, а корчмар — кастелян, отже, недарма повзяв він намір у світ рушити, недарма виїхав зі своїх володінь». І він мав цілковиту слушність сказати собі, що немає нічого неможливого для того, хто має віру, і ніщо так, як віра, не підсолоджує й не пом’якшує найгіркіший і найчерствіший хліб.
30
Тереза де Сепеда-і-Аумада — свята Римо-Католицької Церкви, відома як Тереза Ісусова або Тереза Авільська (Teresa de Cepeda у Ahumada, Teresa de Jesús, Teresa de Ávila, 1515–1582), реформаторка ордену Кармелітів, видатна письменниця, представниця містичної поезії. Тут і далі Унамуно посилається на «Книгу життя» (El libro de su vida), яку Свята Тереза написала протягом 1562–1565 років.