Одним із першоджерел, на яке, крім «Дон Кіхота», посилається Унамуно у своєму есе, є «Житіє блаженного Отця Ігнатія де Лойоли», яке написав Ріваденейра. Історія засновника ордену єзуїтів — другий паралельний сюжет книги, присвяченої діянням Рицаря Віри, як називає Дон Кіхота Унамуно. У нього Лойола і Дон Кіхот — духовні брати, які набувають самовизначення через діалог одне з одним. «Життя Дон Кіхота і Санчо» значною мірою побудоване як інтертекст, який встановлює смисловий стосунок з твором Ріваденейри. За висловом Хав’єра Бласко, уривки з останнього настільки часто вплетені в есе Унамуно, що принципово трансформують текст Сервантесового роману в напрямку посилення рицарсько-містичного елементу, врешті витворюючи «парадигму, в якій «я» унамунівського дискурсу (і, відповідно, «я» кожного з читачів) повинно знайти ідентифікаційні знаки, аби впізнати себе»[177].
Окрім життєпису Ріваденейри, на есе Унамуно також «вплинув» твір Лойоли «Духовні вправи». Бласко доходить висновку, що містичні практики, до яких вдається «справжній Дон Кіхот», якого «відновив» Унамуно, в загальних рисах відтворюють систему самовдосконалення, розроблену Лойолою. Вона передбачає проходження крізь низку станів (мовчання, усамітнення, віддалення від людей), «спрямованих на створення умов, необхідних для медитацій, які повинні переходити в дію»[178], основний напрямок якої — дієве наслідування Христу.
Бласко наводить чимало прикладів «паралельних місць» у «Житті Дон Кіхота і Санчо» Унамуно і «Духовних вправах» Лойоли. Наприклад, і в Унамуно, і в Лойоли бачимо однаково негативне ставлення до чуттєвості, до будь-яких насолод, пов’язаних із тілесністю. Коментуючи розділ XXXV першого тому (епізод про битву Дон Кіхота з бордюками вина), Унамуно звертає увагу читача на те, що неприхильний до Рицаря Сумного Образу оповідач розказує про ноги Дон Кіхота, які були «не сказати, щоб вельми чисті». Той факт, що Дон Кіхот не миє ніг, як це не парадоксально звучить, на думку Унамуно, характеризує його позитивно, оскільки свідчить про поширену серед рицарів і містиків практику нехтування зовнішніми прикрасами.
Ще одна з єзуїтських норм, яку «поділяє» Унамуновий Дон Кіхот, — байдужість (indeferencia). Під останньою слід розуміти настанову «не бажати нічого для себе особисто», «бути вільним, немовби труп», «шукати і знаходити божественну волю в тому, що відбувається з твоїм життям»[179]. Це означає, що людина повинна цілком і навіть сліпо покластися на Бога. На думку Унамуно, саме так чинить Дон Кіхот, не обираючи собі мети під час своїх пригод. Він стає взірцем таких чеснот, як покірність і смирення. «Він не обирав, як це зробила б людина марнославна й пихата, в яких пригодах брати йому участь, не мав наміру зробити те або інше, а був готовий зітнутися з будь-якою прикрою несподіванкою, що постане перед ним на перехрестях доріг, а що інстинкт тварин залежить від божественної волі більш безпосередньо, аніж наша незалежна думка, то він дозволив, щоби його кінь показував йому шлях».
Водночас, як доводить Бласко, було б перебільшенням вважати есе виключно релігійним твором, хоча релігійна проблематика в ньому порушується систематично. Отже, «Життя Дон Кіхота і Санчо» є значною мірою «грою» (хай серйозною, але все ж таки грою) в «житіє», адже про справжню «канонізацію» Дон Кіхота навряд чи йдеться. У ньому автор послуговується прикладом засновника ордену єзуїтів та інших релігійних авторитетів для того, щоб обґрунтувати кіхотизм як філософію свободи і творчості, як програму вправ, спрямованих на духовне очищення шляхом щеплення безумства, без якого, на думку письменника, неможливе повноцінне життя людини. Для того, щоби служити Дульсінеї з Тобоса, яку оголошено символом Слави, Дон Кіхот виховує в собі комплекс чеснот, що зовні цілком підпадають під визначення святості: фанатична віра в ідеал, честь, відданість ідеї, культ обов’язку й відповідальності, служіння, щирість, допомога ближньому, аскеза тощо. Проте в Унамуно перелічені чесноти мають не стільки релігійну, скільки загальнофілософську, а то й загальнолюдську природу. Вони становлять кодекс героїчної поведінки, поширюючи який, автор есе прагне «кіхотизувати» ближніх, що слабують на матеріалізм, і навчити їх абсурдної віри в самих себе, аби вони стали ідеалістами, як це відбувається з Санчо Пансою. Не варто забувати й про те, що «Життя…» — це житіє, що зазнало впливу роману й асимілювало риси світської (профанної) модерністської літератури, тому есе як житіє виявляється занадто неканонічним і навіть апокрифічним, як неканонічним видається й той герой, якому вклоняється Унамуно. Показово, що мандрівний рицар завойовує право на канонізацію не вірою, а сумнівами, які перетворює на «вічний двигун», що надає життю нових імпульсів для просування вперед.
177
Blasco, Javier. La Vida de don Quijote y Sancho o lo que habría ocurrido si don Quijote hubiese en tiempo de Miguel de Unamuno vuelto a mundo // Letras Hispanas. — Vol. 1. — Issue 1. — Fall, 2004. — P. 58–59.