Лише герой може сказати: «Я знаю, хто я такий!», бо для нього бути — це хотіти бути; герой знає, ким він є, ким він хоче бути, і лише Бог та він про це відають, а інші люди не знають про себе, хто вони такі, бо насправді вони не хочуть бути кимось, а тим паче їм нічого не відомо про героя — вони не знають, хто він такий: нічогісінько не знають про героя благочестиві Педро Альфонсо, які підіймають його з землі. Вони задовольняються тим, що підіймають його з землі й приводять додому, не бачачи в Дон Кіхотові чогось більшого, аніж вони бачать у своєму сусідові Алонсо Кіхано, і будучи спроможними лише зачекати ночі, щоби, коли вони увійдуть у село, «ніхто не побачив побитого рицаря верхи на такій непоказній животині».
А тим часом парох і цирульник перебували в домі Дон Кіхота й базікали з його клюшницею та його небогою, обговорюючи його відсутність і наговоривши багато більше дурниць, аніж їх наговорив наш кабальєро. Увійшовши у свій дім, цей останній поїв і, не звернувши особливої уваги на непроханих гостей, ліг у постіль.
Розділ VI
Далі в Сервантеса йде розділ шостий, у якому він розповідає нам «про великий і цікавий огляд, що вчинили парох і цилюрник у книгозбірні нашого завзятого гідальга». То все літературна критика, і вона цікавить нас дуже мало. Там розповідається про книги, а не про життя. Тому ми цей розділ проминаємо.
Розділ VII
Палкі мрії уривали сон Дон Кіхотові, бо навіть у своїх сновидіннях він донкіхотствував, але потім знову повертався до міцного сну, а коли нарешті прокинувся, то виявив, що чарівник Фрестон викрав усі його книжки, даремно сподіваючись, що з книжками він викраде і його благородну силу. І Дон Кіхотова небога теж долучилася до зусиль Фрестона, попросивши дядька, щоби він облишив свої «бої та двобої» і «світами з доброго дива блукати та якогось печеного льоду шукати», не розуміючи, що саме цей печений лід звеличує людину або, як тепер кажуть, перетворює її на надлюдину. Так само у своїх намаганнях переконати Іньїґо де Лойолу не вирушати у світ на пошуки пригод, які наблизили б його до Христа, просив його старший брат Мартін Ґарсіо де Лойола не робити чогось такого, «що не лише зруйнує ті надії, які ми покладаємо на тебе, — сказав він йому згідно з розповіддю отця Ріваденейри (книга І, розділ III), — а й заплямує наш рід вічною неславою та ганьбою». Проте Іньїґо відповів йому небагатьма словами: він пам’ятає, що походить із доброї родини й сам подбає про свою репутацію, і, сказавши це, вирушив у свої рицарські мандри.
Цілих два тижні по тому сидів наш кабальєро тихо й мирно вдома й протягом того часу «провадив перемовини з одним селянином, близьким своїм сусідом; був то чоловік добрий, хоч добра мав, сердега, не гурт, але, як то кажуть, без олії в голові», так необгрунтовано пише про нього Сервантес, аби дуже скоро спростувати свої слова розповіддю про його дотепний і гострий розум. Адже порядність, справжня порядність, неможлива без олії в голові, а тому жоден йолоп не буває порядним. Зрештою, Дон Кіхотові таки пощастило умовити того селюка, щоби він погодився стати його зброєносцем.
Отже, Санчо Панса (так звали того селянина) знадився на обіцянки Дон Кіхота й, покинувши свою жінку та дітей, як просив і Христос кожного, хто висловлював бажання піти з ним, «став до сусіда свого за джуру». Ось у такий спосіб Дон Кіхот спорядив свою нову експедицію. Йому був потрібен Санчо. Він потребував його для розмови, для того, власне, щоб уголос думати і щоб чути відлуння свого голосу у світі. Санчо був його хором, він був для нього всім людством. І в образі Санчо він любив усе людство.