Найгірше було те, що в цій битві в Дон Кіхота зламався спис. Лише на це спроможні ті велетні: зламати нашу зброю, але не наші серця. Та поки що нам вистачає дерева, щоб її полагодити.
І вони поїхали далі дорогою своїх мандрів, причому Дон Кіхот не нарікав на свою невдачу, бо нарікати на злигодні долі мандрівним рицарям не годиться, і він навіть не захотів приєднатися до Санчо, коли той вирішив попоїсти. Отож Санчо зручніше вмостився на своєму віслюкові й потроху підобідував їдучи, й це приносило йому таку втіху, що він зовсім забув про панові обіцянки, «а пошуки пригод, хоч би й небезпечних, здавались йому вже не тяжким трудом, а приємною розвагою». Напханий живіт впливає на нас надто згубно, він затьмарює нам пам’ять, скаламучує нашу віру, прив’язуючи нас до швидкоплинного моменту. Коли людина їсть і п’є, вона залежить тільки від їжі й пиття. Настала ніч, і Дон Кіхот перебув її в думках про свою кохану сеньйору Дульсінею, а Санчо провалився в непробудний сон без жодних сновидінь. А коли прокинувся, то Дон Кіхот порадив йому ніколи не хапатися за меч, аби оборонити його, якщо тільки на нього нападуть не «якісь лайдаки, посполиті люди». Чоловікові відважному радше заважає, аніж допомагає, коли його прихильники намагаються боронити його.
І саме під час розмов на цю тему сталася пригода з біскайцем, коли Дон Кіхот вирішив визволити принцесу, яку нібито зачарували й викрали чорні поторочі, що виявилися ченцями ордену Святого Бенедикта[36]. Ці останні намагалися втихомирити нашого кабальєро, але той не піддався на їхні хитрощі й не дав себе одурити їхніми облесливими промовами. Після чого ченці були змушені кинутися навтікача, а Санчо, побачивши, що його пан повалив одного на землю, підбіг до нього й почав того роздягати, певно вважаючи, що ряса не личить ченцеві.
Ох, Санчо, Санчо, та ти хіба щойно на світ народився? Роздягати ченців! І що ти міг на цьому виграти? Тож ти цілком заслужив ті бебехи, яких надавали тобі їхні слуги за твою дурнувату поведінку.
Зверніть увагу на те, як Санчо кидається хапати здобич, коли йому випадає така нагода, показуючи цим, до якої породи він належить. А мало які якості властиві Дон Кіхотові такою мірою, як його зневага до багатства. Нашому кабальєро були притаманні найліпші риси його суспільного класу та його народу. Він виїхав у мандри не «на запах здобичі», як Сід[37], не для того, щоби «розвіяти похмілля й багатство здобути» («Пісня про мого Сіда», вірш 1689), і ніколи не сказав би він того, що, як розповідають, сказав Франсіско Пісарро[38] на острові Ґальйо, коли, провівши мечем на землі риску зі сходу на захід і показавши на південь, промовив: «Ось туди вирушають у Перу, щоби стати багатими, і туди ж таки пливуть у Панаму, щоби стати бідними; добрий кастілець зуміє обрати той шлях, який буде для нього найкращим». Людиною цілком іншого гарту був Дон Кіхот: він ніколи не шукав золота. І той-таки Санчо хоч і почав шукати його, але згодом, як побачимо, поступово став набувати любові до слави та віри в неї, віри, яку вселив йому Дон Кіхот, і ми повинні також визнати, що в тих-таки наших конкістадорів, які завоювали Америку, їхня любов до золота поєднувалася з любов’ю до слави, і поєднувалася так міцно, що в окремих випадках ці два почуття не вдається розділити. Про славу й про багатство водночас, як розповідають, говорив своїм товаришам Васко Нуньєс із Бальбоа[39] у той славний день 25 вересня 1513 року, коли, стоячи навколішки й затоплений радістю, зі слізьми на очах, він побачив із вершини Анд у краю індіанців-дар’єнів новий океан.
Сумним фактом було те, що слава зазвичай служила потребам жадібності. А жадібність, ница жадібність, привела нас до згуби. Наш народ може сказати те саме, що говорить про себе у грандіозній поемі Ґерри Жункейро[40] «Батьківщина» народ португальський:
36
Орден Святого Бенедикта — найстаріший чернечий орден Римо-Католицької Церкви, заснований Святим Бенедиктом Нурсійським, який дав ордену статут близько 529 року.
37
Родріґо (Руй) Діас де Бівар (Rodrigo (Ruy) Díaz de Bivar, бл. 1043–1099) — найвидатніший іспанський рицар, який був названий Сідом (господар —
38
Франсіско Пісарро Ґонсалес — маркіз де лос Атабійос (Francisco Pizarra González, marqués de los Atabillos, бл. 1471–1541), іспанський конкістадор, завойовник Імперії інків, засновник міста Ліма, сучасної столиці Перу.
39
Васко Нуньєс із Бальбоа (Vasco Nuñez de Balboa, бл. 1475–1517) — іспанський конкістадор, який першим перетнув Панамський перешийок і досяг Тихого океану (1513).
40
Абіліу Мануел Ґерра Жункейро (Abílio Manuel Guerra Junqueiro, 1850–1923) — португальський поет і драматург, друг Унамуно. Патріотичну поему «Батьківщина» (Patria) написав 1896 року.