Ти сам розповів про це Санчо, взявши його за свого повірника, коли залишився відбувати покуту в горах Сьєрра-Морена (розділ XXV): «Зрештою, і кохання наше було цілком платонічне й не сягало понад сором’язливе переглядання. Та й очима скидались ми, правду кажучи, коли-не-коли; от не гріх і забожитись, що за дванадцять років, коли я люблю її більше, ніж світло моїх очей, яким доведеться колись зотлівати в сирій землі, й за весь цей час я бачив її разів, мабуть, зо три-чотири. А вона, можливо, ні разу й не помітила, що я на неї дивився, така вона скромна й цнотлива, так повели свою дитину батьки — Лоренсо Корочок та Альдонса Ліскова». Він бачив її лише разів чотири за дванадцять років! І яким жарким мало бути полум’я, що не згасало протягом дванадцяти років, підживлене лише чотирма поглядами, і то кинутими здалеку! Ти був закоханий, Дон Кіхоте, протягом дванадцятьох років, і на той час ти вже наближався до п’ятдесяти. Отже, ти закохався десь уже майже в сорок. Що відомо молодим хлопцям про те полум’я, яке спалахує в самому розквіті зрілого віку? І твоя сором’язливість, твоя незрівнянна сором’язливість ідальґо, чия молодість залишилася далеко позаду!
Погляди, кинуті зі самої глибини серця, зітхання, приглушені, щоби вона не почула жодного з них, подвоєна швидкість ударів твого серця, яке потрапляло в полон її чарів кожного з цих чотирьох разів, коли ти наважувався нишком подивитись на неї. І ця стримувана любов, любов, що уривалася посеред своєї течії, бо ти не знаходив у собі ні енергії, ні відваги, щоби спрямувати її потік до природного завершення, саме ця любов, мабуть, і збурила тобі душу і стала джерелом твого героїчного божевілля. Хіба не так, мій добрий кабальєро? Можливо, ти й сам про це не здогадувався.
Заглянь у свою власну душу, заглянь у саму її глибінь пильним оком. Буває таке кохання, що, мов закуте в посудину, не може проломитися назовні й виливається всередину; а буває таке кохання, що в ньому неможливо зізнатися, невблаганна доля пригнічує й не випускає його з того гнізда, в якому воно проростає: власна надмірна сила заморожує його й замикає всередині, власна фатальна грандіозність підносить його і звеличує. І замкнене там, соромлячись себе самого й ховаючись від себе самого, змагаючись із тугою і смертю, бо не може розквітнути при світлі дня й на очах у всіх, і ще менше — принести плоди, воно перетворюється на пристрасть до слави, безсмертя та героїзму.
Скажи мені, мій Дон Кіхоте, скажи мені, поки ми наодинці з тобою: та незламна відвага, з якою ти здійснював свої подвиги, чи не була вона вибухом того тривожного й пригніченого в собі кохання, в якому ти не наважився признатися Альдонсі Лоренсо? Якщо ти був такий хоробрий перед усіма, то чи не тому, що ти показав себе боягузом перед метою своїх мрій? З найглибших глибин твоєї плоті тебе атакувало палке бажання продовжити себе, засіяти землю своїм насінням; твоє життя, як і життя всіх чоловіків, полягало в тому, щоби зробити життя вічним. А що тобі не вдалося віддати своє життя, щоби розчинити його в коханні, то ти надумав продовжити його в людській пам’яті. Як бачиш, кабальєро, прагнення до безсмертя — це не тільки прагнення продовжити рід.
Чи не тому ти став заповнювати своє дозвілля читанням рицарських романів, що виявився неспроможним зламати свою наполохану сором’язливість і наповнити його любов’ю та пестощами тієї дівчини-селянки з Тобосо? Чи не шукав ти в цьому наполегливому читанні засобів пригасити те полум’я, що спопеляло твою зранену душу? Лише нещасливе кохання спроможне принести духовні плоди. Лише тоді, коли для кохання закриті шляхи його природного розвитку, воно бризкає фонтаном у небо; лише земна безплідність приносить плоди у вічності. А твоє кохання, мій Дон Кіхоте, було нещасливим через твою нездоланну та героїчну боязкість. Можливо, ти боявся осквернити його, освідчившись тій, котра розпалила його пожежу; можливо, ти боявся першим заплямувати його, а потім змарнувати його і втратити, якби воно прийшло до свого вульгарного й узвичаєного завершення. Ти боявся вбити власними руками чистоту своєї Альдонси, вихованої її батьками у великій скромності та усамітненні.
А тепер скажи мені, чи знала Альдонса Лоренсо про твою доблесть і твої подвиги? Безперечно, якби вона про них знала, то це принесло б їй певну розвагу, бо їй було б про що базікати під час своїх вечірніх та денних розмов із приятельками та сусідками. Було б цікаво послухати, як Альдонса Лоренсо вже у свої похилі роки, сидячи біля свого домашнього вогнища поміж онуків або надвечір зі своїми балакучими кумоньками, розповідала б про пригоди та походеньки такого собі бідолашного Алонсо Кіхано, доброго чоловіка, що виїхав у світ зі списом напереваги воювати зі злом, присвятивши свої подвиги такій собі Дульсінеї з Тобосо! Чи пригадалися б їй тоді твої боязкі погляди, відважний кабальєро? Чи не сказала б вона собі десь нишком і наодинці зі собою, десь у самій глибині своєї душі: «Це через мене він схибнувся розумом»?