«Ти жартуєш, а я ні. А ходіть-но сюди, куме-жартуне! Ти думаєш, може, якби се була не валюша, а якась правдива небезпечна пригода, то в мене не стало б духу й одваги ринутись до бою й переможно закінчити його? Чи, може, я, будучи рицарем, зобов’язаний знати всі на світі звуки й розрізняти, котрі од сукновальні, котрі ще од чого?»
Питання досить очевидне. Для того, щоби виправляти зло у світі, відродити рицарство й запровадити добро на землі, не конче вміти відрізняти звуки й знати, котрі з них від сукновальні, а котрі — ні. Таке вміння не має стосунку до героїзму, а знання, що для цього потрібні, нічого не додають до сукупності того загального добра, яке ми маємо у світі. Справжній рицар повинен дослухатися лише до свого серця й уміти розрізняти ті звуки, які лунають у ньому.
Саме в цьому полягає суть донкіхотівської доктрини, й необхідно чітко розуміти її тепер, коли санчопансизм знову й знову повторює нам, що вельми важливо навчитися розрізняти звуки і знати, котрі з них від сукновалень, а котрі — ні, причому не береться до уваги, що, поки триває ніч і триває його страх, Санчо теж неспроможний їх розрізняти, і хоч добре їх чує, а бачити не має потреби. Санчо для того, щоби заспокоїтися і наважитися жартувати, потрібно бачити ту причину, яка створює звуки; Санчо, який уночі не наважується відійти від свого пана зі страху перед жахливими звуками й зі страху від того, що він не може впізнати їх, сміється з нього, коли стає спроможний побачити той артефакт, що їх породжує. Саме така поведінка характерна для санчопансизму, який називають також іноді позитивізмом, іноді натуралізмом, іноді емпіризмом, і суть його в тому, що, коли минає страх, він починає глузувати з донкіхотівського ідеалізму.
Чи є потреба Дон Кіхотові, бувши рицарем, розумітися на природі звуків? «Та, може, я тих валюш ізроду в вічі не бачив, — додав він під час тієї розмови із Санчо, — не так, як ти, мужло репане, що серед них народився й виріс. Ану ж оберни цих шість ступарів на шістьох рицарів, хоч би навіть велетнів, та напусти на мене чи поодинці, чи всіх гуртом, побачиш, чи не полетять вони в мене шкереберть, а тоді вже смійся, скільки хочеш!» Чи ж не переконливі аргументи? Для героя важливо виявити рішучість у здійсненні своїх намірів, а не здобути конкретне знання про обставини, які можуть сприяти або перешкоджати йому.
Але в реальній дійсності Санчо супроводжує Дон Кіхота й не наважується ні на крок відійти від нього. Санчо, будучи «селюком репаним», що народився й виріс між сукновальнями, коли настає ніч і він неспроможний їх бачити й лише чує їхні грізні звуки, тремтить від страху, як ртуть у своїй посудині, й боїться відійти бодай на крок від Дон Кіхота, а щоби той його не покинув, спутує Росинантові ноги й, можливо, в такий спосіб рятує себе від певної смерті між гуркітливими сукновальнями. Та коли нарешті розвидняється, навіщо ж він сміється з того, хто був для нього захистом і притулком тоді, коли він знемагав у тривозі, хто допоміг йому дотягти до світанку, бо інакше він міг би й померти від страху, бо хіба страх допоміг би йому вижити в тривожній сутичці з сукновальнями, якби не хоробрість його пана? Якщо натхнення серця й віра у вічне допомагають нам здолати нічну тривогу забобонів і страху перед невідомим, то чому, коли спалахує світло досвіду, ми сміємося з того натхнення і тієї віри? А тим паче, що ми знову їх потребуватимемо, бо якщо після ночі приходить день, то настане й нова ніч після цього нового дня, а отже, ми живемо між світлом і пітьмою, живемо і прямуємо до мети, яка не є ні пітьмою, ні світлом, а є чимось таким, у чому вони поєднуються і зливаються, чимось таким, де об’єднуються серце й голова й де зливаються в одну істоту Дон Кіхот і Санчо.
Сьогодні Санчо вміє розрізняти звуки і знає, які з них є звуками сукновалень, а які — ні, і так щоразу, коли це відбувається при світлі дня, й він бачить ступарі, що їх утворюють; але вночі він тремтить від страху й ніколи не наважився б стати на бій із шістьма здоровилами, ні з кожним окремо, ні з усіма разом, і сьогодні ж таки Дон Кіхот, як і завжди, готовий стати до бою з шістьма велетнями й не тремтить від страху ні вночі ні вдень, але не вміє розрізняти звуки й не знає, котрі з них утворюють сукновальні, а котрі — ні. Настане день, коли злившись в одну істоту, або радше, коли Санчо донкіхотизується ще до того, як осанчопанчиться Дон Кіхот, ця істота вже не відчуватиме страху й умітиме розрізняти звуки вночі не гірше, аніж удень, і буде готова стати на бій зі ступарями та з велетнями. Але щоби цього досягти, не потрібно сміятися з кабальєро й переконувати себе в тому, що вся проблема в умінні розрізняти звуки. Ні, ні, не тільки наука, хоч би якою вона була високою і глибокою, є спасителькою життя.