Розділ XXII
Вони розмовляли собі про це та про інше, коли перед Дон Кіхотом постала одна з його найбільших пригод, якщо не найбільша з усіх, — визволення каторжників. Вони йшли на свої галери «не доброхіть», а їх туди гнали, і для Дон Кіхота цього було досить.
Він став розпитувати злочинців і з того, що вони йому розповідали, зробив висновок, що хоч їх і було покарано за їхні провини, проте кара, яку для них обрали, була їм вельми не до вподоби, вона не збігалася з їхніми бажаннями й, мабуть, була несправедливою. Тому він вирішив кинутись їм на допомогу — як людям, що її потребують і пригнічені владою, «бо то, на мою думку, річ надто жорстока й несправедлива — повертати в рабство тих, що їх Бог і природа вольними створили. Тим паче, панове вартовики, — додав Дон Кіхот, звертаючись уже до конвою, — що сі бездольці вам особисто нічого лихого не вдіяли. Нехай же кожен двигає свій гріх: Бог усе бачить із неба й не забариться покарати грішника чи нагородити праведника. Чесним же людям не подоба ставатися катами своїх ближніх, особливо, коли їхнє тут не мелеться», і по цих словах він чемно попросив варту, щоб вони відпустили каторжників на волю. Але охоронці не захотіли зробити цього по-доброму, і тоді Дон Кіхот напав на них збройно, й за допомогою Санчо та самих галерників йому вдалося звільнити їх.
Тут нам треба зупинитися й поміркувати про рішучість і справедливість, які виявив у цій пригоді наш ідальґо. Мій нещасливий друг Анхель Ґанівет[59], великий донкіхотист — а це означає цілком інше, а можливо, й протилежне тому, що значить сервантист, — отже, нещасливий Ґанівет, розглядаючи цю тему у своїй книжці «Ідеологія іспанізму», пише:
«Людина, чиє розуміння змогло найглибше проникнути в душу нашого народу, Сервантес… у своєму безсмертному романі повністю відокремив іспанське правосуддя від вульгарного правосуддя Кодексів і Судів; уявлення про перше втілює в собі Дон Кіхот, а уявлення про друге — Санчо Панса. У “Дон Кіхоті” тільки ті судові рішення відзначаються поміркованістю, обачливістю та зваженістю, які продиктував Санчо, коли правив своїм островом; натомість рішення Дон Кіхота зовні здаються цілком абсурдними, бо вони продиктовані правосуддям трансцендентальним; іноді його рішення бувають надто категоричні, а іноді — навпаки; у всіх своїх пригодах він намагається підтримувати у світі ідеальне правосуддя, і коли зустрічає прикутих до ланцюга каторжників, він відпускає їх на волю, хоч і бачить, що йдеться про справжніх злочинців. Міркування, якими керується Дон Кіхот, визволяючи людей, засуджених на каторжну працю, — це справжній компендіум тих принципів, які живлять бунтівниче ставлення іспанського духу до позитивного правосуддя. Справді треба домагатися, щоб справедливість запанувала у світі, але ми не маємо права карати винного, тоді як іншим щастить уникнути кари, користуючись усілякими щілинами в законі; зрештою, загальна безкарність відповідає шляхетним і великодушним пориванням, хоч вони й суперечать реальним принципам, на яких організується життя будь-якого людського суспільства; а карати одних і залишати безкарними інших — означає глузувати як з основ справедливості та правосуддя, так і з принципів гуманності». Так міркує Ґанівет.
На жаль, такий винахідливий дух, як у нашого гранадця, схильний вірити, згідно з відчуттям загалу, що Сервантес, хоч і втілив у Дон Кіхоті певні принципи, проте не прийшов до віри, до спасенної віри, щоби розповісти нам історію винахідливого ідальґо не лише такою, якою вона була в реальності, а й надати їй ознак вічності, позаяк вона невпинно реалізується в кожному з тих, хто в неї повірить. Насправді Сервантес не мав наміру втілити в Дон Кіхоті іспанські уявлення про правосуддя та справедливість, просто знайшов їхні ознаки в житті кабальєро й не мав іншої ради, як розповісти нам про те, що було, не осмисливши до кінця всього його значення. Він навіть не усвідомив собі внутрішнього дисонансу, який виникає з того факту, що Дон Кіхот, вважаючи за потрібне покарати толедських купців, біскайця та ще багатьох, не визнавав, проте, такого ж права карати за іншими.
59
Міґель Анхель Ґанівет (Miguel Ángel Ganivet, 1865–1898) — іспанський інтелектуал, один із попередників Унамуно, автор книги «Ідеологія іспанізму» (Idearium español, 1897), покінчив життя самогубством.