Ця подія навчає нас, що коли ми визволяємо каторжників, то не повинні наперед сподіватися на їхню вдячність, бо через це наш подвиг утратить усю свою цінність. Якщо ми творитимемо добро лише для того, щоби нам дякували за це, то чого ми можемо сподіватися для себе у вічності? Нам слід робити добрі діла не тільки попри те, що нам від них не буде ніякої користі, а й саме тому, що не чекаємо від них жодної користі для себе. Нескінченна цінність добрих справ ґрунтується на тому, що за життя ніхто не одержує за них належної винагороди, а тому винагороду слід шукати в них самих. Життя надто вбоге, щоб платити за всі ті добрі справи, які в ньому робляться.
Але тут ми бачимо перед собою настільки ж сумну, наскільки й прекрасну картину, бо, показуючи нам земну слабкість кабальєро, Сервантес також показує нам, що він був із плоті й кісток, як і ми, і мусив підкорятися жалюгідним потребам людської недосконалості.
Розділ XXIII
Побачивши себе в такому жалюгідному становищі, Дон Кіхот промовив, звертаючись до свого зброєносця: «Недарма ж то, Санчо, кажуть люди: “Не чекай дяки од репаного мугиряки”. Якби я був тобі повірив і послухався тебе, то не спало б на нас таке безголов’я. Ну, та що сталось, то вже не розстанеться, а біда, мовляли, вчить розуму».
Бідолашний кабальєро, лежачи на землі, відчуває, як слабне його віра. Але зверніть увагу на те, що тут йому на допомогу приходить Санчо, героїчний Санчо, і, сповнений своєї донкіхотівської віри, відповідає своєму панові:
«Тоді ви, мабуть, пане, розуму навчитесь, як я турком стану».
І як добре ти помітив, героїчний Санчо, донкіхотівський Санчо, що твій пан ніяк не може навчитися розуму і зрозуміти, до чого призводять його намагання робити добро і здійснювати справжнє правосуддя!
Чому ж усе-таки галерники побили Дон Кіхота камінням і роздягли його? Тому що вони не були спроможні на вдячність, і здобуття свободи анітрохи не поліпшило їхньої вдачі? Зовсім ні. Коли вони роздягали Дон Кіхота, то тільки тому, що їм потрібен був одяг, і це аж ніяк не свідчило про їхню невдячність, бо вдячність — це одне, а потреби життя — зовсім інше, й у ту мить їхньою найнагальнішою потребою було роздобути собі одяг: чи крадіжкою, чи грабунком, чи хай там як. Зрештою, хто знає, а чи не хотіли вони взяти його одяг собі на пам’ять? А те, що вони побили його камінням? На це також їх могла штовхнути вдячність. Було б гірше, якби вони просто обернулися до нього спиною.
Після того як закінчилася пригода з галерниками, Дон Кіхот пристав на прохання Санчо, який переконував, що їм треба втікати від люті Святої Германдади, погодившись — зовсім не тому, що він її злякався, — поїхати в гори Сьєрра-Морена, де вони влаштувалися на нічліг «між двома бескетами серед густого дуб’я». У ту ніч Хінес де Пасамонте, клятущий каторжник, украв у Санчо віслюка. А потім Дон Кіхот і Санчо знайшли валізу Карденіо, а в ній — цілий стовпчик золотих монет. Від такої знахідки Санчо аж вигукнув: «Дякувати небові, хоч одна приключилася нам зисковна пригода!»