О непостійний Санчо, плоть знову тебе здолала, і ти називаєш цікавою пригодою знахідку цілого стовпчика золотих монет! Ти походиш з країни лотерей. Твій пан подарував тобі ті монети, бо він шукав не тих пригод, які були пов’язані з грішми. Він набагато більше зацікавився любовними наріканнями, знайденими в тій-таки валізі, й коли побачив якогось самітника, що біг, перестрибуючи зі скелі на скелю, то вирішив наздогнати його і наказав Санчо побігти тому навперейми. І тоді Санчо відповів йому такими шляхетними словами:
«Ні, пане, не піду, незмога моя. Скоро я од вашої милості одійду, зразу всяке страховіття на мене лізе, всяке марево мріється».
А чом би й ні, друже Санчо, чом би й ні? Твій пан божевільний, і ти навряд чи з цим не погодишся, але ти не міг, не можеш і не зможеш більше жити без нього; тобі не до вподоби його божевілля й ті підкидання на ковдрі, до яких воно тебе довело, але якби він тебе покинув і ти залишився сам-один, без нього, тебе опанував би великий страх. Без свого пана ти тепер почуваєшся таким самотнім, як без самого себе. Тобі сподобалося перебувати під захистом Дон Кіхота, ти повірив у нього; якби ти втратив цю віру, то хто врятував би тебе від страху? Хіба страх не те саме, що втрата віри? І хіба не страх допомагає нам повернути її? А віра, друже Санчо, це прихильність не до теорії, не до ідеї, а до чогось живого, до людини реальної або ідеальної, це спроможність захоплюватися й довіряти. І ти, вірний Санчо, ти віриш у божевільного та в його божевілля, і якби тепер, коли тобі так припало до вподоби донкіхотівське божевілля, ти залишився наодинці зі своєю колишньою розважливістю, то хто врятував би тебе від страху, який відразу на тебе через це навалиться? Тому ти й просиш свого пана та володаря, щоб він не відсилав тебе від себе.
А ти, Дон Кіхоте, великодушний і сильний, ти відповідаєш Санчо: «Хай буде й так, мені навіть приємно чути, що ти здаєшся на мою мужність, і будь певен, що швидше тебе зрадить власний подих, ніж мій бойовий дух».
Отже, зберігай віру, Санчо. Зберігай віру в те, що тебе не зрадить бойовий дух Дон Кіхота. Віра вже здійснила в тобі своє чудо. Дух Дон Кіхота тепер став і твоїм духом, і ти вже не живеш у собі, тепер у тобі живе твій пан. Ти донкіхотизувався.
Потім Дон Кіхот зустрівся з Карденіо, і коли він побачив іншого божевільного, божевільного від кохання, то «обняв його щиро та приязно; так довго його до грудей пригортав, немов знав уже хтозна відколи». І так воно насправді й було. Вони привіталися, й Дон Кіхот висловив бажання служити йому, а якщо не знайдеться ліків проти його болю, то він пообіцяв оплакувати разом із ним його недолю й тужити над нею. А оплакуючи недолю Карденіо й тужачи над нею, хіба ти не оплакуватимеш свою недолю, добрий кабальєро, й не тужитимеш над нею? Гірко плачучи через байдужість Люсінди, хіба ти не оплакуватимеш також ту стриманість, яка перешкодила тобі відкрити своє серце Альдонсі?
Проте було б помилкою вважати, що всі ці вислови співчуття були спрямовані тільки на те, щоби спонукати Карденіо розповісти свою історію, бо Дон Кіхот завжди виявляв велику цікавість, коли йому випадала нагода почути розповідь про чиєсь особисте життя.
Розділи XXIV і XXV
Тут Сервантес, мабуть, не надто вірячи у правдивість історії про свого героя, переплітає її з історією Карденіо. Він також розповідає про те, як Дон Кіхот урвав розповідь Карденіо і як палко став захищати королеву Мадасіму, яку той образив. Цим він хотів нас навчити, щоб ми не терпіли, коли ображають людину, яку сприймають як такий собі продукт думки, не наповнену реальністю існування. І немає підстав вважати, що такі люди перебувають не при своєму тверезому розумі, бо, як висловився в тому випадку Дон Кіхот, не слід звертатися ні до розважливих, ані до божевільних, якщо ти хочеш знайти найвищу істину. Бо саме її шукав наш ідальґо. Але він, вочевидь, грішив хвалькуватістю, адже запевнив свого вірного зброєносця, що знає правила рицарської поведінки «краще за будь-якого іншого рицаря у світі».
Коли вони прибули в ті пустельні місця Сьєрра-Морени, то Дон Кіхот повернувся до своєї справжньої теми і сказав Санчо, що його привело в ту глушину «бажання звершити в ній подвиг, що вкриє моє ім’я нев’ядущою славою і розголосить його по всьому широкому світі». І щоб зробити все якнайліпше, він мав намір наслідувати свого кумира, Амадіса Ґальського. Він добре знав, що досконалості можна досягти, лише наслідуючи людей, а не запроваджуючи в практику якісь теорії. І щоб наслідувати його в тій покуті, яку він відбував у Вбогих Скелях, змінивши своє ім’я на ім’я Чорний Красень, Дон Кіхот постановив «шаліти, скаженіти, навісніти», що значно легше, аніж «рубати велетнів, стинати голови драконам, убивати песиголовців, громити війська, потопляти флоти чи розбивати чари».