А що наш божевільний герой мислив цілком тверезо, то він не висловив бажання геть у всьому наслідувати Ролянда, тобто вивертати з корінням дерева, скаламучувати води в прозорих джерелах, убивати пастухів, нищити отари, палити курені, розвалювати будинки, викрадати коней і витворяти «тисячі інших нечуваних каверз, гідних возвеличення і увіковічення в письмі і слові», а вирішив узяти з його вчинків «саму лише квінтесенцію, те, що становить ґрунт і основу», а може, навіть задовольнитися наслідуванням одного тільки Амадіса, «що без того буяння і бешкету, самими лише слізьми і чулістю зажив собі такої слави, як ніхто інший на світі». Головна суть була в тому, щоби здобути славу й відомість, і якщо руйнівне божевілля не було для цього конче потрібне, то можна було обмежитися божевіллям у його чистому вигляді.
І коли Санчо запитав, з якої речі його пан має божеволіти, адже Дульсінея начебто не подавала йому для цього причини, той відповів йому надзвичайно змістовними словами, сказавши:
«У тім же якраз уся й сила, у тім і субтельність мого задуму, щоб ти знав. Бо коли мандрований рицар божеволіє з певної причини — яка ж то честь, яка заслуга? Ні, ти збожеволій без причини — ото штука! Нехай твоя дама зрозуміє, що коли й так, з доброго дива, ти вже шалієш, то що ж буде, як тобі допечуть?»
Атож, мій Дон Кіхоте, справжній фокус у тому, щоби навісніти без видимої причини, у шляхетному бунті проти логіки, яка є жорстоким тираном духу. І більшість із тих, кого на твоїй батьківщині вважають божевільними, шаленіють, маючи для цього якусь причину або мотив, і тоді, коли їм справді допечуть, вони не божевільні, а просто йолопи або хитрі пройдисвіти. Божевілля, справжнього божевілля, нам дуже не вистачає, а тільки воно могло б вилікувати нас від цієї пошесті здорового глузду, який душить особистість кожного з нас.
Він мало не задушив і Санчо, бо він засумнівався в тобі, відважний кабальєро, коли ти знову заговорив про шолом Мамбріна, і мало не дійшов висновку, що всі твої обіцянки — порожні вигадки, бо його плотські очі бачили шолом так, ніби це був мідний таз для гоління. Але ти добре йому відповів: «Те, що тобі видається голярською мідницею, мені уявляється Мамбріновим шоломом, а комусь іще чимось». У цьому — велика істина: світ такий, яким він здається кожному, й людська мудрість намагається пристосувати його до нашої уяви про нього, завжди далекої від здорового глузду й переповненої вірою в абсурд.
Плотський Санчо, коли побачив, як Дон Кіхот починає свою покуту, подумав, що він жартує, а не збирається робити це по-справжньому, але його пан розвіяв цю ілюзію Санчо. Ні, друже Санчо, ні, істинне божевілля завжди все робить по-справжньому: жартують лише люди тверезі й розважливі.
І яке божевілля! Саме тоді Дон Кіхот розповів Санчо, що Дульсінея — це Альдонса Лоренсо, донька Лоренсо Корочка та Альдонси Ліскової, а Санчо розповів нам про її земні принади: «Там-то голінна дівоха і вродою, і поставою», ніхто навіть «із найдужчих хлопців не кине так далеко залізяки, як вона». А одного дня вона «вилізла на дзвіницю наймитів гукати, що в батька переліг орали, гоней так за двадцять від села, та як зикне — враз почули, мов під самою дзвіницею стояли». Мабуть, лукавий Санчо хотів натякнути, що й тепер її всі почують, коли, перетворившись на Дульсінею, вона почне вигукувати своє ім’я. «І ще добре, що вона дівка не маніриста, пóлегка, — докинув Санчо, — всім бісики пуска, з кожним собі пожирує і все зведе на жарти та на смішки…» Атож, з усіх своїх улюбленців сміється Слава.
Санчо закінчив розбалакувати, давши свою оцінку Дульсінеї, чи радше Альдонсі, описавши її такою, якою бачили його грубі, нечемні очі, і його пан розповів йому про одну прегарну вдовичку, багату й вільну, яка закохалася в одного молодого ченця, тупого й опецькуватого. Але в тому ділі, що їй від нього було треба, він був «такий філософ, що куди тому Арістотелю»… Тож і для того, хто хоче знайти у світі ідеал, у ньому немає нічого ні ницого, ні грубого, й Альдонса Лоренсо цілком спроможна втілювати Дульсінею.
Але в цьому є дещо й інтимніше. Алонсо Кіхано, добрий Алонсо Кіхано, який протягом дванадцятьох років ховав у найглибших куточках свого серця те кохання, яке потім примусило його поринути в читання рицарських романів, спонукало його перетворитися на Дон Кіхота, Алонсо Кіхано тепер забув про свою сором’язливість та обережність і відкрив перед Санчо своє кохання. Відкрив його перед Санчо! Признавшись у ньому, він його осквернив. Пройдисвіт-джура не має наміру приховувати те, про що він щойно довідався і що було довірене його скромності, й говорить про Альдонсу як і про будь-яку гарненьку сільську дівку. І тоді Дон Кіхот, зі смутком у душі побачивши, як брутально уявляє собі Санчо його кохання, не розуміючи, що для кожного справжнього закоханого його кохання унікальне й таке, якого раніше ніколи на землі не було, розповідає йому змістовну історію про вдову й ідіота, щоби зробити з усього цього висновок: «За що я люблю Дульсінею Тобоську, тим вона не поступиться жодній у світі принцесі». Бідолашний кабальєро, скільки часу ти мусив мовчати й ховати в найглибших закутнях серця свій сором перед тим, що ти на схилку років закохався в прекрасну дочку Лоренсо Корочка та Альдонси Ліскової, лише для того, щоби потім згадувати її під ім’ям Дульсінеї на дорогах своїх пригод мандрованого рицаря! Скажи ж мені, чи не віддав ти їй усю свою славу, ту славу, яку ти виїхав у світ здобувати для неї?