Прекрасне є надлишковим, чимось таким, що має свою мету в собі, — цвітом життя. І підстрибування в повітря — це щось чудове, бо вони не мають іншої мети, крім відтворювати себе. Хоч, власне кажучи, вони все ж таки мають іншу мету, мету навчання. Дозвольте розповісти вам одну притчу.
Прийшли на поле два жниварі. Один із них, щоб нажнивувати багато, косив, забуваючи гострити косу, й через короткий час лезо затупилося й зазубрилося, і він лише валив жниво, не зрізаючи стебла. Інший занадто дбав про те, щоб йому жнивувалося добре, і впродовж майже всього ранку гострив свого інструмента, а коли надійшов вечір, то жоден із двох не викосив своєї денної норми. Тож є люди, котрі зовсім не дбають про те, щоби гострити та очищати свою волю та відвагу, а є й такі, котрі протягом усього життя нагострюють її та налаштовують, і смерть застає їх у таких приготуваннях до життя. Тож треба й косити, і нагострювати косу, трудитися й готуватися до трудів. Без життя внутрішнього немає життя зовнішнього.
Отож ці вистрибування, молитви, нашкрябування віршів на корі дерев, зітхання та благання — це лише духовні вправи для того, щоби потім нападати на вітряки, колоти списом овець, перемагати у двобої біскайців, визволяти каторжників, які віддячать тобі градом каміння. Тут, у цій глушині, вистрибуючи та витворяючи всілякі шалені витівки, він лікувався від глузувань світу, сам глузуючи з нього, і давав вихід своєму коханню. Тут він плекав своє героїчне божевілля, яке нікому не могло завдати тут шкоди.
Тим часом Санчо вирушив у подорож до Тобосо й, доїхавши до корчми, де його підкидали на ковдрі, зустрівся зі священиком та цирульником свого села. Ті, як тільки його побачили, стали розпитувати про Дон Кіхота і де він є, проте Санчо, підкоряючись непомильному інстинктові, спробував це приховати. І ти правильно зрозумів, вірний зброєносцю, що найбільші вороги героя — його власні родичі, які люблять його любов’ю плоті. Вони люблять його не ради нього самого й не за його діла, вони люблять його задля себе. Вони люблять його не за його діяння, що віддзеркалюють його душу і визначають смисл його буття; вони люблять його не у вічності, а в часі. Євангеліст Марко розповідає в третьому розділі своєї Євангелії, що коли Ісус обрав своїх апостолів, то їх оточило дуже багато народу, й вони не могли навіть поїсти (вірш 20), а коли його рідні, його мати й брати, почули про все це, то прийшли, щоб забрати його, кажучи: «Він несамовитий», — тобто він збожеволів (вірш 21), й люди переказали Вчителеві: «Ото мати Твоя, і брати Твої, і сестри Твої он про Тебе питаються осторонь». А Він на це відповів їм такими словами: «Хто Моя мати й брати? І поглянув на тих, що круг Нього сиділи, і промовив: Ось мати Моя та браття Мої! Бо хто Божу волю чинитиме, той Мені брат, і сестра, і мати» (вірші 31–35). Ні для кого герой не буває більше божевільним, святим і спасителем, аніж для своєї власної родини, для своїх батьків і братів.
Парох і цирульник поставили собі на меті повернути Дон Кіхота додому, бо так хотіли клюшниця та племінниця ідальґо, які вважали, що він схибнувся з розуму. Але справжні племінники ідальґо — це ті, котрі розпалюють у ньому вогонь рицарської шляхетності, це його родичі духовні. Герой у кінцевому підсумку втрачає всіх своїх друзів; несамохіть він — самітник.
Отож правильно вчинив Санчо, коли хотів приховати від пароха та цирульника, де перебуває його пан, але ця спроба йому не вдалася, бо позаяк він був тепер сам-один, позбавлений протекції свого пана, то їм пощастило залякати його й примусити все розповісти. І він таки все розповів, здивувавши сусідів, які «із дива не виходили, слухаючи Санчової оповіді; хоч і знали вони, що Дон Кіхот розумом схибнувся, що такий блуд на нього напав, та мусили знову й знову на його вчинки чудувати». Яким же ґвалтовним має бути його божевілля, якщо воно похитнуло здоровий глузд навіть цього бідолахи! Ґвалтовним? Більше, аніж ґвалтовним. Заразним — і це заразна сила героїзму. І не можна й не треба називати бідолахою чоловіка, чий дух так збагатився лише від того, що став служити такому рицареві.
«Та вони не завдавали собі клопоту розсіяти той туман, — додає наш історик, — що окривав йому голову: нехай багатіє дурень думкою, а їм з тих балачок немала на серці утіха». Зверніть увагу на те, як дивляться на поведінку та слова Санчо ці двоє суто земних людей, парох і цирульник; вони дозволяють йому втішатися тим, що вважають його переконання помилковими, хоч насправді йдеться про його віру в героїзм, аби й собі навтішатися з його дурості. Тож не робіть нічого героїчного й не кажіть нічого витонченого або нового тим людям, яким до вподоби лише речі земні й примітивні.