Выбрать главу

Якість пшеничних зерен визначається тими руками, які до них доторкаються, і ці руки, мій Дон Кіхоте, ти ніколи не тримав у своїх руках. А свою найглибшу думку кабальєро висловив тоді, коли сказав, що Дульсінея пахне по-чоловічому для Санчо та до нього подібних тому, що в них нежить, або тому, що вони нюхають самих себе. Ті люди, для яких світ пахне лише матерією, спроможні нюхати лише самих себе; ті, котрі бачать лише скороминущі явища, дивляться на самих себе й неспроможні заглянути у глибінь. Ми відкриваємо Тебе, Боже й Господи наш, який нагородив Дон Кіхота божевіллям, не тоді, коли спостерігаємо за обертанням небесних світил. Ми відкриваємо Тебе тоді, коли спостерігаємо за круговертю палких бажань на дні наших сердець.

Хліб і сир, який передала тобі через паркан Дульсінея, перетворили тебе, друже Санчо, на коштовність вічності. Завдяки тому хлібові й тому сиру, ти живеш і житимеш доти, доки живе в людях пам’ять про людей, і набагато довше; завдяки цьому хлібові й цьому сиру, про які ти збрехав, ти втішаєшся вічною істиною. Бажаючи збрехати, ти сказав правду.

Розмова між паном і його зброєносцем тривала, й Санчо знову повернувся до своєї омріяної теми, умовляючи Дон Кіхота, щоби той одружився з принцесою, і, докоряючи йому за небажання зробити це, він сказав: «У вашої милості немає, певне, третьої клепки в голові!» Для Санчо божевілля його пана знаходило свій вияв у тій його відмові від багатства заради слави, і такими є всі Санчо: вони вважають нормальним і розсудливим божевільного, який своїм божевіллям домігся багатства й успіху, і вважають божевільним нормального та розсудливого, якому його розсудливість перешкодила забагатіти. Санчо слухав проповіді й хотів би любити Бога «заради Його самого, а не з надії на славу, не зі страху покари», але така чиста любов була йому недоступна.

Розділ XXXII

Де оповідається про те, що сталося з Дон Кіхотом і всім його товариством у корчмі

Після цих розмов і після зустрічі з Андресом, хлопцем, який наймитував у багатія Хуана Лантуха і про якого ми вже розповідали, товариство приїхало до корчми, і поки Дон Кіхот спав, парох почав сперечатися з корчмарем та його родиною про рицарські романи і заявив, що книжки, в яких розповідалося про пригоди Дона Сіронхіля Фракійського та Фелісмарта Гірканського, були брехливі й наповнені всілякими дурницями та нісенітницями. Натомість розповідь про славного отамана Гонсало Ернандеса Кордовського була правдива, і такою ж правдивою була розповідь про подвиги знакомитого рицаря Дієґо Ґарсії де Паредеса родом з естремадурського міста Трухільйо.

Але ходіть-но сюди, сеньйоре ліценціате, і скажіть мені: зараз, у ту мить, коли ваша милість це стверджує, де перебувають славний отаман та Дієґо Ґарсія де Паредес? Після того як людина помирає і переходить у пам’ять інших людей, чи не мають права на існування ті поетичні легенди, що вам так не подобаються? Ваша милість повинна знати зі своїх студій і свого життєвого досвіду, що operari sequitur essi, діяти означає бути, а я до цього додам, що існує лише те, що діє, і якщо Дон Кіхот діє, і його діяльність, як нам відомо, є діяльністю життя, то Дон Кіхот набагато історичніший і реальніший, аніж ті люди, чиї імена згадані в тих хроніках, що їх ви, сеньйоре ліценціате, вважаєте за правдиві. Існує лише те, що діє. Прагнення з’ясувати, існував насправді чи не існував якийсь суб’єкт, виникає з того, що ми вперто заплющуємо очі на таємницю часу. Те, що було і чого вже немає, не є чимось більшим, аніж те, чого ще немає, але одного дня воно буде; минуле не існує більшою мірою, ніж майбутнє, і не впливає більше на сучасне. Що ми сказали б про подорожнього, який уперто заперечує існування того шляху, який він ще має пройти, і визнає справжнім і реальним лише той, який він уже пройшов. І хто вам сказав, що ті суб’єкти, реальність чийого існування ви заперечуєте, не існуватимуть одного дня, а отже, існуватимуть і у вічності? Бо, зрештою, немає нічого такого мислимого, що у вічності не було б реальним і дієвим.

Тож мав цілковиту рацію корчмар, уже донкіхотизований, — бо недаремно ж він приймав героя під своїм дахом — він мав рацію, сеньйоре ліценціате, коли вам сказав: «Почули б ви, панотче (про подвиги Дона Сіронхіля Фракійського), то й самі з утіхи ошаліли б. Отож мовчіть краще про того славного отамана та Дієґа Ґарсію, бо не варті вони й за масляні вишкварки!» У вічності легенди та поетичні вигадки варті більшого, ніж історія. І в дискусії, яка виникла між вами, раціоналістичний панотче, і корчмарем, який був сповнений віри, він був ближче до істини. Вам справді вдалося, сеньйоре ліценціате, похитнути віру Санчо, який дослухався до вашого диспуту, але віра, яка ніколи не піддається спокусам сумніву, не приносить плодів у тривалих діяннях.