— як сказав граф Лосано Перансулес[63] у «Юності Сіда».
Та вершники не звернули на нього щонайменшої уваги, і Дон Кіхот, «бачивши, що ніхто з чотирьох подорожніх на нього не зважає і виклику не хоче приймати, аж нетямився з гніву та досади». Атож, мій бідолашний Дон Кіхоте, атож: нам більше до вподоби, коли з нас сміються, аніж коли на нас не звертають уваги. Я розумію твій гнів і досаду. Тобі було б ліпше витерпіти цілий хор насмішників, аніж те, що твої виклики та твої погрози просто не помічають, ніхто навіть не насміхається з них.
Незабаром по тому корчмар учинив бійку з двома постояльцями, які хотіли втекти, не заплативши за постій, і корчмариха та її донька звернулися до Дон Кіхота як до найменш заклопотаного з усіх їхніх гостей, просячи, щоби він допоміг їхньому чоловікові та батькові. «Вислухавши її, Дон Кіхот відповів спокійно і незворушно: “Ясна панно, в сій хвилі прохання ваше нестатечне і недоречне, бо невільно мені в якусь нову пригоду вдаватись, допоки тієї не завершу, на яку я вже слово подав”», — і докинув, нехай вона, мовляв, піде і скаже батькові, щоби той тримався, доки він не випросить дозволу в принцеси Обізіяни. Цей дозвіл Дон Кіхот добув, але не став добувати меча, побачивши, що битися з тим простим людом годиться лише його джурі. І правильно вчинив.
Бо чи пристойно звертатися по допомогу до кабальєро, коли нам заманеться й разом із тим глузувати з нього та прив’язувати йому руку, а потім просити, щоби він виручив нас у нашій скруті тією самою рукою, якій ми завдали такої кривди раніше. Ми полюбляємо глузувати з божевільного, та коли нам потрібна допомога, то звертаємося до нього. Ганьба героєві, який ставить свій героїзм на службу тим, котрі збиткуються з нього і принижують його! Коли твій ближній устряє в бійку з такими самими пройдисвітами, як він, залиш їх, нехай вони самі між собою розберуться, а надто, коли йдеться про те, щоб утекти з корчми, не заплативши за постій: твоє втручання в такому разі лише зашкодило б. Допомагай потерпілому не тоді, коли він вважає, що ти повинен допомогти йому, а коли ти сам вважаєш, що твій обов’язок — прийти йому на допомогу. Не давай нікому того, чого він у тебе просить, поки ти сам не дійдеш висновку, що твоя допомога йому потрібна й ти готовий витерпіти його невдячність.
«Та лукавий, як то кажуть, не спить, а все миром колотить; якраз у цей час до корчми прибився той самий цилюрник, у якого Дон Кіхот здобув колись Мамбрінового шолома, а Санчо Панса взяв міньки упряж; завів він осла свого до стайні, аж бачить — Санчо коло сідла саме порається. Впізнав цилюрник своє добро і, набравшися зваги, кинувся на Санча, гукаючи: “Ага попався, жучку, в ручку! Давай мені, пане шалигане, мідницю мою, сідло і всю збрую, що ти в мене вкрав!”» Побачивши Санчо ту наглу напасть і почувши, як його шпетять, ухопився однією рукою за сідло, а другою двигонув напасника в зуби, аж той юшкою вмився… Дон Кіхот надоспів уже туди і з великою втіхою дивився, як джура його обороняється і в наступ переходить. З сієї хвилі він вирішив, що Санчо в нього добрий вояка, і поклав у душі при першій же нагоді висвятити джуру свого на рицаря, бо він цілком заслуговує тої честі». Почувши, як цирульник бреше про вкрадений у нього мідний таз для гоління, Дон Кіхот утрутився в суперечку й наказав принести згадувану річ і заприсягся, що то був шолом, і виставив його на очі всіх присутніх, аби вони самі в тому переконалися.
Розділ XLV
«Як вам це все подобається, панове добродійство, — сказав тоді цилюрник. — Чуєте, сі шляхетні люди затялись на тому, що це не мідниця, а нібито шолом?» — «Авжеж, шолом! — вигукнув Дон Кіхот. — Коли хто з рицарів наважиться стверджувати противне, я скажу, що він бреше, а зброєносцеві скажу, що він бреше тисячу разів!»
Саме так, саме так, мій сеньйоре Дон Кіхоте; саме в цьому полягає найвища мужність — стверджувати щось рішучим і гучним голосом у присутності всіх і захищати своє твердження власним життям, і це створює всі істини. Речі є тим справжнішими, чим більшу вони вселяють віру, і не розум, а воля їх стверджує.
Цікаво було б подивитися на бідолашного голяра, якому належав мідний таз, коли він ще не був шоломом. Спершу висловив свою думку Санчо. Коли Дон Кіхот сказав: «Присягаю на рицарський орден, до якого належу, що се той самий шолом, який я у нього здобув — я не додав і не відняв тут нічогісінько», він боязко підтримав свого пана: «Правду каже мій пан, бо відколи він оцю штуку здобув, то один усього раз він у битву з нею ходив, коли визволяв тих бідолашних кайданників, і якби не ця шоломідниця, то було б йому непереливки, так густо ворог камінюччя на нас швиргав».
63
Граф Лосано Перансулес — персонаж п’єси «Юність Сіда» (Las mocedades del Cid, бл. 1599), автором якої є Ґільєн де Кастро-і-Бельвіс (Guillén de Castro у Belvis, 1569–1631) — іспанський драматург Золотої доби. Унамуно цитує рядки з першого акту першої частини п’єси.