Шоломідниця, шоломідниця, Санчо? Ми не станемо ображати тебе припущенням, що це слово «шоломідниця» було одним із твоїх хитрих жартів, ні! Воно виразило поступ твоєї віри. Ти не міг, не вхопившись за цю шоломідницю, відійти від того, що показували тобі твої очі, а вони показували тобі мідний таз як предмет дискусії, і прийти до того, у чому запевняв тебе твій пан, а він тебе запевняв, що перед тобою шолом. Так би вчинили багато подібних до тебе Санчо і також винайшли б цю напівправду. Але ні, мій друже Санчо, ні: жодних шоломідниць не існує. Це або шолом, або мідний таз — залежно від того, хто ним користується, або, якщо висловитися точніше, це водночас і мідний таз, і шолом, бо він обслуговує дві уяви. Не треба ні щось додавати до нього, ні щось віднімати від нього, аби він залишався шоломом і мідним тазом, повністю шоломом і повністю мідним тазом; але він не може бути й ніколи не буде шоломідницею, хоч би що там додавали до нього чи хоч би що там віднімали від нього.
Набагато категоричніше спростували твердження голяра, що претендував на свій мідний таз, ще один цирульник, майстер Ніколас, і дон Фернандо, і Доротея, і парох, і Карденіо, які, на превеликий подив інших присутніх там осіб, заявили, що бачать перед собою шолом. Один із чотирьох присутніх там членів Святої Германдади сприйняв ці слова як непристойний жарт і сказав, що лише п’яні можуть молоти таку нісенітницю, тож Дон Кіхот обізвав його брехуном і замахнувся на нього списом, після чого в корчмі вибухнула справжня битва. Тоді Дон Кіхот, «якому примарилось, що доля занесла його в Аграмантів табір…, гукнув на все горло, аж корчма розляглася: “Гей ви всі! Стійте зараз же, сховайте зброю, вгамуйтеся і слухайте мене, кому ще хочеться жити!”» Після цього всі помалу заспокоїлись і притихли.
Як? Невже вас і справді здивувало, що зчинилася така люта бійка через звичайну собі річ, яку одні вважали мідним тазом, а інші — шоломом? Але хіба у світі не виникали набагато запекліші й набагато лютіші битви за інші мідні тази й інші шоломи, які не були шоломами Мамбріна? Наприклад, за те, щó треба вважати хлібом, а щó — вином. Навколо рицарів віри збираються великі людські отари, і щоб потішити своїх володарів або з якоїсь іншої причини, вони починають стверджувати, що мідний таз — це шолом, як це стверджували ті, котрі билися навкулачки в нашій корчмі, й хапаються за зброю, щоб надати більшої ваги своєму твердженню, і битва стає ще запеклішою з тієї причини, що більшість із тих, хто б’ється за шолом, насправді знають, що перед ними — мідний таз. Героїзм Дон Кіхота передався його насмішникам, вони донкіхотизувалися всупереч своїй волі, і дон Фернандо кóпав носаками стражника за те, що той насмілився стверджувати, що мідний таз — не шолом, а всього лише мідний таз. Героїчний дон Фернандо!
Тож дивіться, як сам Дон Кіхот висміяв своїх насмішників, донкіхотизованих, попри їхню хіть, як вони встряли в бійку й пліч-о-пліч билися, захищаючи віру кабальєро, хоч ще й не поділяли її. Я переконаний у тому, хоч Сервантес нам про це й не розповідає, що після розданих і одержаних стусанів прихильники кабальєро, яких я назвав би донкіхотіанцями або шоломниками, справді засумнівалися в тому, що мідний таз — це мідний таз, і почали вірити, що це й справді шолом Мамбріна, адже цю віру вони підтвердили своїми ребрами. Тут я хотів би ще раз наголосити на тому, що мученики створюють віру, а не віра — мучеників.
Небагато було пригод, у яких Дон Кіхот постав би перед нами величнішим, аніж у цій, де він накидає свою віру тим, котрі сміються з неї, і домагається, щоби вони боронили її стусанами та копняками і ставали мучениками за неї.
І як йому це вдалося? Лише завдяки тій мужності, з якою він стверджував перед усіма, що цей мідний таз, який він, як і решта людей, бачив своїми очима як таз, був шоломом Мамбріна, бо він послужив йому як такий шолом.
Йому не забракло esse descarado heroísmo d’affirmar que, bateado na térra compéforte, oupaludamente elevando os olhos ao Ceo cria a través da universal ilusáo Sciencias e Religioes[64], як сказав Eca де Кейрош[65] в останніх рядках свого роману «Реліквія».
64
…того зухвалого героїзму, який, твердо ступаючи по землі або здіймаючи очі до неба, творить через універсальну ілюзію науки й релігії (
65
Жозе Марія Еса де Кейрош (José Maria Efa de Queiroz, 1845–1900) — португальський письменник-реаліст. У фіналі його іронічного роману «Реліквія» (A Reliquia, 1887) героєві забракло відваги визнати, що нічна сорочка, яку йому подарувала подружка, є насправді одягом Марії Магдалени. Через цю нерішучість побожна тітка позбавила його спадщини.