Ти вгадав, вірний зброєносцю, ти вгадав: заздрість і тільки заздрість посадила твого пана до клітки, заздрість, перевдягнена в милосердя, заздрість людей тверезих і розважливих, які не можуть терпіти героїчного божевілля, заздрість, яка перетворює здоровий глузд на тирана, що всіх підрівнює. І немає нічого дивного в тому, що й канонік, і парох були рабами того тирана, і вони продовжили свою розмову, від’їхавши вбік, причому перший висловив безліч пустопорожніх і беззмістовних думок у царині літератури.
І якою ж глибоко кастільською була та балачка між каноніком і парохом! У спілкуванні тих двох туго закоркованих свідомостей, далеких від того, щоби звільнитися від корків, якими вони були заткнуті, і мозолі, що сковують їхній дух, не зменшуються, а лише наростають. Як їм радісно від того, що вони знайшли між собою порозуміння, обидва такі тверезі й розважливі! Очевидно, що ця каста досягне людської чи, точніше кажучи, божественної вічності або тоді, коли розколеться завдяки божевіллю кора, яка сковує їхні душі, або коли з властивою всьому селянському простотою душа просочиться крізь ту кору. Цим людям не бракує розуму, їм бракує духу. Він до брутальності в них чуттєвий, і християнська духовність, яка нібито їм притаманна, є, по суті, найпримітивнішим матеріалізмом, який тільки можна собі уявити. Їм не досить відчувати Бога, вони хочуть із математичною точністю довести Його існування, мало того, їм треба ще й проковтнути Його.
Розділ XLVIII
Поки парох і канонік далі розважали себе розмовою, в якій вони обмінювалися банальностями, Санчо підійшов до свого пана й розповів йому про те, що двоє людей, які супроводжували їх під машкарами, були парохом і цирульником із їхнього села, проте Дон Кіхот йому відповів, що ці двоє можуть здаватися тими людьми, але це ще не означає, що то справді вони, бо чаклуни, що їх зачарували, могли взяти на себе їхню подобу, щоби загнати бідолашного Санчо в лабіринт химер, із якого він зроду не виплутається. І ще такі слова сказав кабальєро: «А я бачу, що мене в клітку засаджено і певне знаю, що ув’язнити мене могла б тільки якась надприродна сила, а зовсім не людська, — що ж мені залишається думати й говорити? Хіба тільки одне: ці чари перевершують і переважують усі ті, про які будь-коли читав я в історіях про мандрованих рицарів».
О віра, могутня й чудесна! Бо й справді немає такої людської сили, яка справді могла б поневолити й посадити до клітки іншу людину, бо, навіть закута в ланцюги та наручники, вільна людина завжди залишиться вільною, і якщо хтось не може поворухнутися, то, значить, його зачаровано. Ви говорите про свободу й шукаєте її десь зовні; шукайте свободу думки замість примушувати себе думати. Якщо ти палко прагнутимеш літати, то нехай навіть тебе замкнуть у клітці й кудись повезуть у темпі волячого ходу, сила твого прагнення зробить так, що в тебе виростуть крила, і твоя клітка розшириться, і стане Всесвітом, у небеса якого ти полетиш. Не сумнівайся в тому, що всі перешкоди, які спіткають тебе на цьому шляху, будуть результатом чарування, бо немає людини, спроможної посадити в клітку іншу людину.
Але Санчо не відмовився від свого наміру: аби довести своєму панові, що той не зачарований, як йому здавалося, він запитав у нього, чи не хотілося йому, після того як його в клітку посаджено, надвір сходити, на що Дон Кіхот йому відповів: «Хотілося та й не раз, і зараз оце приспічило. Рятуй мене, синку, бо лихо буде».
Розділ XLIX
І тоді Санчо з тріумфом вигукнув: «Так же воно, виходить, і єсть!» — вважаючи це підтвердженням того, що насправді його пана не зачаровано так, як ми це розуміємо. На що кабальєро йому відповів: «Правда твоя, Санчо, але я вже говорив тобі, що всякі бувають чари, колись одні були, а тепер інакші настали».
І це таки щира правда. І з того, що людина є рабом свого тіла, вузької і вбогої клітки, яка пересувається ще в повільнішому темпі, аніж та запряжена волами підвода, на якій везли нашого зачарованого ідальґо, з того, що людина — раб свого тіла, аж ніяк не випливає, що все наше життя в цьому ницому світі не є чистим зачаруванням. Але іншої думки дотримуються Санчо-матеріалісти, які вважають, що існує лише поверхневе й видиме, те, що можна побачити, до чого можна доторкнутися і що можна понюхати. І наводять той аргумент, що всі мусять ходити за малим чи великим, незалежно від того, герой ти чи не герой. Потреба очищати своє тіло — це Ахіллесів аргумент філософського санчопансизму, хоч би в якій формі він подавався і хоч би чим прикривався. Але добре сказав Дон Кіхот: «Я знаю, що мене зачаровано, я в тому певен, і сумління моє спокійне». Чудова відповідь, яка ставить спокійну совість над усіма оманами чуттів! Чудова відповідь, яка протиставляє потребі очищати тіло потребу забезпечити собі чистоту совісті! Рідко мені доводилося бачити переконливішу формулу віри. Те, що забезпечує спокій совісті, є істиною — і тільки це. Істина — не логічне відношення між видимим світом і раціональним розумом, що теж є видимістю, а внутрішнє проникнення сутнісного світу в совість, що також є сутнісною.