Життя Дон Кіхота і Санчо

Той канонік не зміг переконати Дон Кіхота, та й неможливо було переконати його. А чому? А з тієї самої причини, про яку так сказала свята Тереза Ісусова («Книга життя», XVI, 5): проповідникам не вдається переконати грішників відмовитися від своїх публічних гріхів, «бо мають надто багато здорового глузду ті, котрі проповідують», і «вогонь любові до Бога не палахкотить у їхніх серцях так яскраво, як він палахкотів у серцях апостолів, а тому це полум’я мало гріє». І саме тому Дон Кіхот зміг вплинути на своїх насмішників аж так, що, не шкодуючи свої ребра, вони кинулися захищати його переконаність у тому, що мідний таз — це шолом, а поміркований канонік не зміг переконати його в тому, що у світі немає й не було мандрівних рицарів, бо Дон Кіхот, зігрітий своїм жарким полум’ям кохання до Дульсінеї, таємно розпалений і наснажений чотирма потайними візитами до Альдонси за ті дванадцять років, коли він думав і мріяв про неї, не мав здорового глузду й зігрівав своїм полум’ям усіх, котрі наближалися до нього зі щирою вірою й добрими намірами. Досить лише подивитися на Санчо, який завдяки цьому відчув, що доти, доки він близько не познайомився зі своїм паном, він жив, сам того не усвідомлюючи, немов у замерзлому болоті.

Розділи LI і LII

Щó розповів козопас усім тим, хто супроводив Дон Кіхота, і про сутичку Дон Кіхота з козопасом та про незвичайну пригоду з покутниками, яку наш рицар довів у поті чола до переможного кінця

Потім була зустріч із козопасом і сталася пригода з покутниками, а через кілька днів посадженого в клітку кабальєро привезли до його села, це сталося опівдні в неділю, коли на майдані було повно людей, які з великим подивом дивилися на незвичайне повернення свого земляка. Повернувся додому й Санчо, сповнений великої віри в рицарські пригоди, бо, як розповів він своїй жінці, «ідеш собі, пригод виглядаючи, по горах блукаєш, по лісах тиняєшся, на скелі вилазиш, у зáмках гостюєш, у корчмі якій-хотя ночуєш, і за те ні шеляга ламаного нікому не платиш!»

Ось так закінчилася друга виправа винахідливого ідальґо у світ і перша частина його історії.

Частина друга

Розділ І

Про розмову, яку провадили парох та цирульник із Дон Кіхотом про його хворобу

Коли Дон Кіхот пробув цілий місяць у себе вдома, годуючись такими харчами, які добре впливали на серце й мозок, його домашні повірили в те, що він вилікувався від свого рицарського героїзму. Вони вирішили перевірити свої оптимістичні припущення, і тоді між ним і парохом та цирульником відбулася розмова, яку нам переказує Сервантес і під час якої Дон Кіхот сказав племінниці: «Мандрованим рицарем я й помру». А потім цирульник розповів про божевільного з Севільї, а ідальґо меланхолійно йому відповів: «Ех, пане скубрію, пане скубрію, треба бути хіба сліпим, щоб крізь таке сито не бачити!» — ну й було все те, що сталося далі.

Якось, коли мій дух був особливо збурений, я одержав листа від друга, в якому той разом із тисячею похвальних слів, що ними він хотів підсолодити пілюлю, дав мені ясно зрозуміти, що вважає мене божевільним, бо мене стали опановувати турботи, які ніколи не тривожили його снів. І, прочитавши того листа, я сказав собі: Господи, як люди звикли плутати божевілля з дурістю, адже цей мій бідолашний друг, вважаючи мене божевільним, думає, що я не спроможний щось побачити крізь його сито. Але я відразу втішив себе тим, що цей друг і справді плекає до мене дружні почуття, інакше він би не поставився до мого гаданого божевілля з таким співчуттям і такою увагою.

Розділ II

Де розповідається про суперечку, що мав Санчо Панса з Дон Кіхотовою клюшницею та небогою, а також про інші кумедні події

Поки відбувалася та розмова між Дон Кіхотом, парохом та цирульником, на подвір’ї спалахнула палка суперечка, що доходила майже до бійки, між Санчо з одного боку та клюшницею й небогою Дон Кіхота — з другого, бо ці двоє не хотіли його впускати, докоряючи йому за те, що це він баламутить і збиває з пантелику їхнього пана й тягає його по всяких закутнях, а Санчо відповідав їм, що то їхній пан баламутить його та повсюди волочить.

Але тут варто зазначити, що, можливо, клюшниця та небога не так уже далеко були від істини, бо вони обидва, Дон Кіхот і Санчо, баламутили та збивали з пантелику один одного, і спільно блукали по дорогах і закутнях світу. Той, хто думає, що керує, нерідко сам буває керованим, а віра героя живиться тією вірою, яку він розбуджує у своїх прихильників. Санчо був людством для Дон Кіхота, і Санчо, який то спалахував, то занепадав у своїй вірі, підживлював віру свого пана й володаря. Певно, нас створено для того, щоби ми вірували, і якби це не було жахливою єрессю і навіть очевидним нечестям, я висловив би припущення, що Бог живиться тією вірою, з якою дивимося на Нього ми, люди. Цю думку, перевдягнувши її в одіж поганських богів, чудово й глибоко висловив Ґонґора[70] у двох своїх діамантових — за твердістю й за блиском — рядках, де сказано:

70

Луїс де Ґонґора-і-Арґоте (Luis de Góngora у Argote, 1561–1627) — іспанський поет доби бароко. Унамуно цитує сонет про скульптуру, який приписують Ґонґорі (сонет LXXXIV: Lugar te da sublime el vulgo ciego…).