В одній і тій самій формі виготовили кабальєро і його зброєносця, як слушно припустив парох. Найбільшим і найутішнішим наслідком того життя, яке вони прожили разом, стало те, що жоден із них уже не міг уявити себе без другого, й вони не тільки не були двома протилежностями, як іноді уявляють їх ті, хто нічого в цьому не тямить, а були і є не двома половинками одного апельсина, а одним створінням, побаченим із різних боків. Санчо підтримував живим санчопансизм Дон Кіхота, а цей останній донкіхотизував Санчо, видобуваючи на поверхню його душі її донкіхотівське єство. Бо хоч він і сказав: «Санчом я вродився, Санчом, гадаю, і помру», — не випадає сумніватися, що всередині Санчо є багато від Дон Кіхота.
Тож коли вони залишилися наодинці, то сказав ідальґо своєму зброєносцеві: «Разом ми рушили, разом їздили, разом блукали, і однака нам обом випала фортуна, однака доля», — а ще він йому сказав: «Коли болить голова, то болить і все тіло, а як я твій пан і володар, то я, виходить, ніби голова, а ти, слуга мій і джура, ніби частина мого тіла, чи, сказати б, сустав. Тим-то як упаде на мене яке лихо, то й на тобі воно позначиться, так само й твоє на мені», — слова, наповнені глибоким змістом, якими кабальєро засвідчив, наскільки у глибині душі він відчував те саме, що його зброєносець.
Розділи III і IV
Вони обговорювали з Санчо Пансою, що там говорять про них у світі, бо Дон Кіхота це дуже цікавило, і тоді Санчо привів бакаляра Самсона Карраско, бакаляра з сумновідомого міста Саламанки, типового персонажа з тих, яких там продукують. Той бакаляр був надзвичайно типовим чоловіком для Саламанки, як вважали обидва наші герої, в історії яких він відіграв певну роль, носієм і прихильником здорового глузду, вдатним на всілякі витівки, глузи та жарти, ватажком тих, у чиєму середовищі було дуже популярним «Житіє винахідливого ідальґо», де воно переходило з рук до рук. Він залишився обідати в Дон Кіхота й намагався говорити господареві під лад, аби зробити честь його столу.
І простодушний Дон Кіхот — така риса вдачі притаманна всім героям, — слухаючи, як йому розповідають історію, складену з його подвигів, загорівся прагненням до слави, бо «для людини доброчесної і небуденної то, мабуть, найбільша втіха — ще за життя діждатися прослави доброго свого ймення на мовах розмаїтих народів словом друкованим і типованим», і тому він постановив знову вирушити в мандри й повідомив бакаляра про свій намір, і наївно попросив його порадити, «куди б йому краще першим ділом ударитись».
Розділ V
З цієї розмови стає очевидно, наскільки глибоко заклав Дон Кіхот у свого зброєносця подих амбіцій. Його улюблений вислів, що «Санчом я вродився, Санчом, гадаю, і помру», тепер треба було тлумачити так, що дон Санчо хотів померти великим паном і дідом графів та маркізів.
Розділ VI
І справді, та розмова мала велику вагу — надзвичайно велику! Бо тоді як Санчо сварився зі своєю жінкою, Дон Кіхот вступив у дискусію з клюшницею та небогою — домашніми перешкодами, що стояли на шляху його героїзму.
І довелося почути доброму кабальєро, як його небога, дівчина, що й дротиками плетільними ще як слід орудувати не навчилась, набралася зухвальства заперечувати, що у світі існують мандрівні рицарі. Сумно почути у власному домі банальні істини простолюду, та ще й з уст цілком юної дівчини, яка тупо вивчила їх напам’ять.