У тебе досить здорового глузду, розважлива Антоніє, ти вмієш перебирати турецький горох і зашивати штани своєму чоловікові, вмієш готувати олью своєму дядькові й орудувати дротиками для плетіння, а потреби свого духу ти задовольняєш, або співаючи в церковному хорі, або декламуючи о певній годині дня солодкі слова, які дають тобі написаними. Для тебе нічого не означають слова Терези: «Не можна зрозуміти те, що є занудним» («Книга життя», розділ XV), бо ніщо не може здатися нудним твоєму розуміннячку, яке так оберігає твій духівник і яке так завзято починають обмежувати та жмакати твої духовні наставники, як тільки помічають, що воно в тебе є. Твій дух, твою дрібну душу, яка, можливо, колись і була здатна мріяти, обчикрижили й виснажили, вони стали заколисувати тобі їх, як тільки в тебе вихопився твій перший переляканий крик, вони заколисували тобі його, наспівуючи давню колискову пісеньку:
— вони заколисували тебе тією ж гугнявою пісенькою, якою ти сама, моя бідолашна Антоніє, заколисуватимеш своїх дітей, коли станеш матір’ю, щоби вони міцно спали. І я раджу тобі, моя Антоніє, не зважати на тих, котрі хочуть перетворити тебе на курку, яка дзьобає всяку всячину у своєму пташнику, не зважай на них і зосередь усю свою увагу на жалібній пісеньці, якою ти заколисуєш своїх дітей. Думай про те, що прийде Вовчик й забере діток, які погано сплять; думай про те, моя люба Антоніє, що лише тоді, коли ми будемо міцно спати, ми врятуємося від пазурів Вовчика. Але подумай, моя Антоніє, і про те, що Вовчик прийде й забере сонних, а не тих, котрі не сплять.
А тепер, якщо на якусь мить я відверну твою увагу від твоїх трудів і турбот, від тих турбот, які називають жіночими, прости мене або не прощай. Але сам я ніколи себе не простив би, якби тобі не сказав, що ми хочемо бачити тебе справжньою, ми хочемо, щоб ти була жінкою сильною, це ми, ті, хто звертається до тебе мовою суворою і рішучою, а не ті, хто прив’язує тебе, як ідола до вівтаря, й туманить тобі голову ладаном люб’язних компліментів, і не ті, хто присипляє твій дух недоумкуватими пісеньками манірного благочестя.
А повертаючись до тебе, мій Дон Кіхоте, я скажу, що дуже сумно усвідомлювати, що коли ти приїздиш до себе додому, до свого улюбленого вогнища, наче в зáмок, збудований на високій скелі, де ти міг би заховатися від отруйних стріл світу й не чути тих голосів, які ніколи не змовкають навколо тебе, дуже сумно усвідомлювати, що й тоді твої вуха наповнюються відлуннями тих самих надокучливих голосів. Дуже сумно усвідомлювати, що твоє вогнище не створює сприятливого простору для твого духу і є не тим середовищем, де він почував би себе вільно й розкуто, а точною копією середовища зовнішнього. Тобі не казала б такого Альдонса, вона точно б тобі не казала такого.
Розділ VII
І до тих прикростей, які довелося пережити Дон Кіхотові, слухаючи такі балачки у власному домі, додалася нова неприємність — побачити, як захиталася віра Санчо, що зажадав собі твердої платні, річ нечувана в товаристві мандрівних рицарів, яким їхні джури завжди служили некорисливо. Віра Санчо, яка постійно воювала за своє утвердження, ще не принесла йому надії, й він зажадав платні. До нього, певно, не дійшов смисл глибокої сентенції, яку тоді проголосив його пан, а саме: «Ліпша добра надія, ніж лихе володіння». А чи повністю зрозуміли значення цього мудрого вислову я і ти, мій читачу? Чи не віддаємо ми перевагу, як добрі Санчо, іншій крилатій фразі: «Ліпше синиця в руках, ніж журавель у небі?» Чи не забуваємо сьогодні й завжди: надія створює те, що володіння вбиває? Готуючись до своєї останньої години, ми повинні накопичити багатство надій, бо з ними буде ліпше, аніж зі спогадами, увійти у вічність. Нехай наше життя буде безперервною Страсною суботою.