І «через три дні, як і гадалось, Дон Кіхот та Санчо Панса злагодили всю потребизну, втихомирили своїх — той жінку, а сей клюшницю з небогою, і смерком, аби ніхто не бачив, крім бакаляра, що зохотився провести їх аж геть за царину, пустились їхати до Тобоса».
Розділ VIII
Дорогою Дон Кіхот став розповідати своєму джурі про Герострата та про бажання добути славу, яка була головною метою його героїзму. І Дон Кіхот не дозволив собі провалитися у глибини здорового глузду доброго Алонсо, відзначивши марноту слави, «що дається осягти в сьому земному й минущому віці, бо тая слава, хоть яка тривала, конче має скінчитися з цим конечним світом».
— каже Саґрамор у поемі Еуженіо де Кастро[71].
Під час цієї третьої й останньої виправи Дон Кіхота ми бачимо, як він поступово провалюється у глибини свого здорового глузду, поки не потопає в ньому внаслідок своєї вельми прикметної смерті.
Схвильований словами свого пана і переконаний у тому, що слава святих набагато переважає славу героїв, Санчо став розповідати Дон Кіхотові про те, наскільки легше добутися до слави, коли тебе зараховують до святих, і мимохідь згадав про двох ченців, канонізованих тими днями, про святого Дієґо з Алькали[72] та святого Педро з Алькантари[73].
«Побачите, що настане день, коли мене шануватимуть у всьому світі», — мав звичай казати убогий чернець із міста Ассізі[74], як розповідає нам Томас де Челано[75]; ті самі мотиви, які одних штовхали до героїзму, інших заохочували до святості. І як ото Дон Кіхот, розпалений читанням рицарських романів, виїхав у світ, так Тереза із Сепеди[76], ще малою дівчинкою розпалена читанням житій святих, котрі, як їй здавалося, «дуже дешево купували собі можливість спілкуватися з Богом», домовилася зі своїм братом поїхати у країну маврів, сподіваючись, що там їм зітнуть голови за любов до Бога, а коли обоє побачили, що цього не буде, то вирішили стати пустельниками й у своєму власному саду стали жити, як уміли, святим життям відлюдників («Книга життя», І, II). Про Іньїґо де Лойолу ми вже розповідали те, що розповідає про нього його секретар — отець Педро де Ріваденейра.
Хіба це не те саме, що мандрівне рицарство в царині божественного та релігійного? І хіба в кінцевому підсумку і перші й другі не прагнули до одного й того самого — вийти за межі свого земного життя? Одні хотіли продовжити його в людській пам’яті, другі — в лоні Бога. І хіба головна пружина, яка рухає життя нашого іспанського народу, не є прагненням вийти за межі свого земного життя, хоч це прагнення нині зведене на такий рівень, що його стали називати нашим культом смерті. Ні, це не культ смерті, це — культ безсмертя.
Той-таки Санчо, що здається таким прив’язаним до життя, яке минає і триває недовго, заявив, що «краще в будь-якому законі чернечому смиренно ченцювати, аніж лицарем мандрованим гордо лицарювати», на що Дон Кіхот вельми розважливо йому відповів, що «не всім же бути ченцями, і воістину незліченні ті шляхи, якими Господь своїх вірних до неба провадить». А якщо не всі ми можемо бути ченцями, то не може бути такого, щоби стан чернецтва або монашества був досконалішим за будь-який інший стан, бо неможливо собі уявити, щоби стан найвищої християнської досконалості не був однаково досяжним для всіх, незалежно від того, хто в якому стані перебуває, а обмежувався внаслідок якогось природного закону для певної кількості осіб, залежно від їхнього походження чи якихось інших індивідуальних характеристик. І дуже добре сказав Дон Кіхот, відповідаючи Санчо, що якщо в раю більше ченців, аніж лицарів, то це тому, що й «на сьому світі ченці числом своїм рицарів переважують», принаймні тих, хто справді заслуговує на ймення рицаря. А якщо чернець буде водночас і рицарем, запитаєте ви? Дон Кіхот говоритиме і про таких людей.
Розділ IX
І коли ж це отак розмовляв Дон Кіхот про славу, про її найвищу марноту, і про те, як воно буває, коли настає кінець світу? Коли їхав у Тобосо побачитися з Дульсінеєю і відчув у собі того доброго Алонсо, який їде на зустріч із Альдонсою Лоренсо, з кохання до якої він зітхав протягом дванадцятьох років. Завдяки божевіллю здолав сором’язливий ідальґо свою неймовірну сором’язливість, і ось тепер в обладунку та в образі Дон Кіхота він їде, щоб зустрітися з обраницею своїх мрій, щоб вилікуватися від свого божевілля, коли побачить та обійме її. Ми наближаємося до критичного моменту в житті кабальєро.
71
Еуженіо де Кастро (Eugénio de Castro y Almeida, 1869–1944) — поет, центральна постать португальського символізму. Наводиться цитата з поеми де Кастро «Саґрамор» (Sagramor, 1895).
72
Святий Дієґо з Алькали (San Diego de Alcalá, кін. XIV ст. — 1463) — чернець, чудотворець, прелат францисканського монастиря на Канарських островах, канонізований 1588 року.
73
Святий Педро де Алькантара (San Pedro de Alcántara, 1499–1562) — чернець-францисканець, аскет, автор «Трактату про молитву і роздум» (Tratado de la oration y la meditation) — канонізований 1669 року, тобто набагато пізніше від написання «Дон Кіхота».
75
Томас де Челано (Tommaso di Celano, бл. 1200 — бл. 1265) — францисканець, італійський письменник XIII століття, який писав латиною, автор житія Франциска Ассізького, яке цитує Унамуно.
76
Тереза із Сепеди — йдеться про епізод із дитинства Терези Авільської, яка дійсно домовилась зі своїм братом поїхати мандрувати світом.