Й ось так розмовляючи то про се, то про те, пан і його зброєносець під’їхали до Тобосо, невеличкого міста, в якому жила Дульсінея.
Вони в’їхали в місто, коли вже споночіло, і Дон Кіхот сказав своєму джурі: «Санчо, сину мій, веди мене до Дульсінеї,до її палацу, може, вона ще не лягала спати».
Звернімо увагу на те, що, просячи свого зброєносця виконати таку високу місію і зробити йому таку велику ласку, кабальєро розчулився й назвав Санчо своїм сином, і, крім того, зважмо й на те, які вони, ці Санчо, ця нижча порода людства, ті, котрі приводять героїв до Палацу Слави.
Брехун Санчо опинився в скрутному становищі й, не знайшовши іншого виходу, зізнався, що він ніколи не бачив Дульсінеї, але з’ясувалося, що і його пан ніколи з нею не зустрічався й навіть ніколи її не бачив, а закохався в неї з чуток, з людських розповідей про її красу та розум. З чуток і всі ми закохуємося у славу, хоч ми ніколи її не бачили й не чули. Але ж ішлося, власне кажучи, про Альдонсу, яку Алонсо Кіхано все ж таки бачив, і добре бачив, нехай навіть лише чотири рази за дванадцять років. І, зрештою, лукавий Санчо домігся, щоб його простосердий пан виїхав із міста й зачекав у якомусь лісочку, а він тим часом спробує відшукати Дульсінею.
Розділ X
Де оповідається про хитрощі, на які пустився Санчо, щоби зачарувати сеньйору Дульсінею, та про інші події, такі ж кумедні, як і правдиві
І саме тоді Санчо виголошує свій монолог, сидячи під деревом, коли каже, що його пан, поза всяким сумнівом, божевільний, і він у цьому не набагато від нього відстав, адже супроводжував його і служив йому, і тоді він вирішує одурити його та «виставити першу-ліпшу селянку за сеньйору Дульсінею; як він не повірить, то я забожусь». І тут ми бачимо, як вірний Санчо вирішив зіграти поганий жарт зі своїм паном, а отже, й приєднатися до його насмішників — подія, яка налаштовує нас на сумні роздуми! І тут також цікаво поміркувати про те, як могло бути, що Санчо, який вважав свого пана безнадійно божевільним і спроможним піддатися на його найпримітивніший обман, і таким, що одне вважає за інше і бачить біле чорним, а чорне — білим, як могло бути, що, розуміючи все це, Санчо дозволяв обманювати себе і далі зберігав свою віру в Дон Кіхота й, не вірячи йому, вірив у нього, і чудово розуміючи, що той бився не з велетнями, а з вітряками, й з отарами овець, а не з ворожим військом, проте не втратив віру, що той, зрештою, подарує йому стільки разів обіцяний острів.
О, чудесна сила віри, спроможна вчинити опір будь-якому натиску зневіри й розчарувань! О, таємниці санчопансівської віри, яка, не вірячи, вірить і, розуміючи й проголошуючи, що чорне — це чорне, примушує того, хто її плекає, почувати, діяти і сподіватися так, ніби чорне — це біле! З усього цього ми можемо зробити висновок, що Санчо жив, відчував, діяв і сподівався, перебуваючи під чарами дивної сили, яка спрямовувала і штовхала його проти того, що він бачив і чув, і що все його життя було підкорене цій силі донкіхотівської віри, яка донкіхотизувала його все більше й більше. Тож коли він думав, ніби обманює свого пана, насправді він обманював сам себе і став тим інструментом, який уже цілком реально й по-справжньому зачарував Дульсінею.
Віра Санчо в Дон Кіхота не була мертвою вірою, тобто такою, що обманює, що ґрунтується на невігластві; вона не була ні сліпою, ні бездумною, ні примітивною. Навпаки, то була віра справжня й жива, віра, яка живиться сумнівами. Бо лише ті, хто сумніваються, вірять по-справжньому, а ті, котрі не знають сумнівів і не відчувають спокус, які розхитують віру перших, ті, якщо й вірять, то не по-справжньому. Справжня віра підтримується сумнівами. Сумніви — її харч, вона живиться ними і щомиті себе утверджує, як ото справжнє життя утверджує себе смертю й оновлюється щосекунди, будучи безперервним творенням. Життя, що не має в собі ніякої смерті, яке не розпадається в процесі свого постійного зростання, не буде чимось більшим за безперервну смерть, за спокій мертвого каменю. Ті, хто не помирає, не живуть; не живуть ті, хто не помирає кожної миті, щоби відразу й воскреснути, і ті, котрі не знають сумніву, а отже, й не вірять. Віра підтримує себе тим, що розв’язує сумніви й повертається, щоб розв’язати ті, котрі виникли з розв’язання сумнівів попередніх.