О, клятущий Сіде Ахмете Бен-Енхелі, чи хто там описав цей подвиг, як же боягузливо й по-дурному ти його зрозумів! Хіба не маємо ми всі підстави думати, що, коли ти розповідав про нього, тобі нашіптував щось на вухо заздрісний бакаляр Самсон Карраско? Ні, ні, все було зовсім не так, бо насправді лев злякався або йому стало соромно й боязко виходити на бій проти такого незламного у своїй хоробрості кабальєро, адже Бог дозволив, аби звірі ліпше, аніж люди, відчували присутність неподоланної могутності віри. А могло бути й так, що лев, мріючи про левицю, яка лежить десь під пальмою на гарячому піску пустелі, розгледів Альдонсу Лоренсо в серці нашого кабальєро. І його палке кохання примусило звіра ліпше зрозуміти кохання людей і з шанобливою сором’язливістю схилитися перед ним.
Ні, лев не міг і не мусив глузувати з Дон Кіхота, бо то був лев, а не людина, а природні звірі, чия воля не ушкоджена відчуттям ніякого первісного чи прабатьківського гріха, ніколи ні з кого не глузують. Звірі завжди цілком серйозні і цілком щирі, їм не властиві ні хитрощі, ні лукавство. Серед звірів немає бакалярів ані Саламанкського, ні якогось іншого університету, вони цілком задовольняються тим, що дає їм природа.
Тож насправді сталося те, що лев, посаджений у клітку, як раніше був посаджений у клітку Дон Кіхот, побачивши нашого кабальєро, збентежився, і той факт, що все було саме так, підтверджується іншим випадком, який стався на кількасот років раніше, коли інший лев відчув сором перед іншим хоробрим рицарем, Сідом Руй Діасом де Вівар, як про те розповідається у старовинному рицарському романі («Пісня про мого Сіда», вірші з 2278 до 2301). Там сказано, що, коли Сід перебував у Валенсії з усіма своїми васалами та зятями, інфантами з Карріона, і задрімав у кріслі, лев визволився зі своєї клітки і став сіяти страх при дворі. Тоді прокинувся лицар, що народився в щасливу годину, і, побачивши, що відбувається,
Отже, побачивши Дон Кіхота, нового Сіда Кампеадора, лев «збентежився», і, певно, то був один із тих двох левів, які зображені на нашому гербі, коли інший — це той, який збентежився перед Сідом Кампеадором.
Дон Кіхот наполягав, аби левар роздрочив лева й витурив його з клітки, але левар переконав його, що цього робити не слід. І саме тоді наш кабальєро промовив такі наповнені глибоким змістом слова: «Чорнокнижники можуть відібрати в мене щастя, але доблесть і мужність — ніколи!» А чого треба людині ще?
І нехай ніхто мені не дорікає, що я відійшов від точного тексту історика, бо ж треба добре розуміти, що, по-перше, відійти від нього надто далеко було б невиправданою зухвалістю і злочином проти власної совісті, а по-друге, ми вільні тлумачити його на власний смак і за власним уподобанням. Але в тому, що стосується фактів, то, за винятком очевидних помилок переписувача, які досить легко виправити, слід шанувати непомильну авторитетність сервантівського тексту. І тому ми не маємо підстав сумніватися, що лев обернувся до Дон Кіхота задом і не захотів вийти з клітки. Та коли ми читаємо, що лев виявився дуже миролюбним і не захотів звертати уваги на хлоп’ячі бравади Дон Кіхота і що він так повівся зовсім не тому, що збентежився перед такою хоробрістю або пережив напад співчуття до його нещасливого кохання, то тут маємо перед собою вільне тлумачення історика, яке пов’язане з персональним і суто людським світоглядом самого історика. Тут він удався до тих самих коментарів, що й до зверненої до козопасів промови, яку назвав марною балаканиною, коментарів, що їх аж ніяк не можна назвати вдалим додатком до його тексту.
Я роблю ці застереження тому, що не хочу, і мушу повторити це ще раз, не хочу, щоби мене зарахували до шкідливої і бридкої секти марнославних і напханих пустопорожньою історичною наукою людей, які мають зухвалість стверджувати, що не існувало у світі ніякого Дон Кіхота і ніякого Санчо, та всякі інші подібні дурниці, базікати про які їх спонукає невтримне бажання здобути собі сумнівну славу, вигадуючи небилиці та хизуючись своєю фальшивою оригінальністю. І цікаво відзначити, як той самий шляхетний порив до відомості й слави, який спонукав Дон Кіхота здійснювати подвиги, інших штовхав на те, щоб заперечувати їх. Яким заплутаним клубком суперечностей є людина!