А повертаючись до нашої історії, ми вважаємо за потрібне додати, що після того, як Дон Кіхот посоромив лева, він став пояснювати дону Дієґові де Міранда, чому він із такою божевільною наполегливістю хотів здійснити цей подвиг, і знову пояснив, із чого проростає це його позірне божевілля, сказавши, що він шукає таких ризикованих пригод лише для того, щоби здобути собі велику і тривалу славу, і пояснив, навівши надзвичайно переконливі аргументи, що мандрований рицар не може без того, щоби не виявляти шалену відвагу. «Отож і я, раз мені випало на долю до мандрованого рицарства прилучитись, конче все те чинити мушу, що, на мій погляд, належить до обов’язків сього стану; в даному разі на левів напасти, як я отеє напав, і було прямим моїм обов’язком, хоть і усвідомлював я собі, що то шаленої вимагає одваги. Добре знаю, що таке сміливість: се чеснота, рівно віддалена від двох скрайніх пороків — боягузтва і безумного зухвальства. Та меншим буде злом, коли сміливець сягне верхів безумної одваги, ніж коли б він принизився до підлого боягузтва…» Бо «ліпше програти з перебором, аніж з недобором». Надзвичайно влучні й дуже розважливі аргументи, якими можна обґрунтувати будь-які надмірності аскетичного чи героїчного характеру!
Варто також зупинитися й поміркувати про те, наскільки та пригода з левом була, з боку Дон Кіхота, позначена довершеним послухом і досконалою вірою. Коли наш мандрований рицар волею випадку зустрівся на своїх дорогах із левом, то так сталося, безперечно, тому, що сам Бог послав йому того звіра назустріч; і незламна віра спонукала його сказати, що він знає, ворогують чи не ворогують проти нього «сі вельможні левови». І як тільки він їх побачив, зрозумів волю Господа й підкорився їй у третій і найдосконаліший спосіб, який існує, згідно з думкою Іньїґо де Лойоли, — дивіться четверту пораду, яку він продиктував, коли розглядав цю тему, і про яку пише П. Ріваденейра в IV розділі V книги «Житія», а саме — «я роблю те чи те, приймаючи якийсь сигнал від Усевишнього, хоч Він і не велить, і не наказує мені це робити». Отак і Дон Кіхот, коли побачив лева, прийняв сигнал від Бога й постановив, що битиметься з ним, знехтувавши будь-яку обачність, бо, як казав той-таки Лойола — дивіться уже вказаний розділ «Житія», — «не можна вимагати обачності від того, хто підкоряється й робить те, що йому велять і наказують зробити». І Бог, поза всяким сумнівом, хотів випробувати віру й послух Дон Кіхота, як випробував він їх в Авраама, коли послав його на гору Морія й наказав йому принести в жертву свого сина («Книга буття», розділ XXII).
Розділи XVIII, XIX, XX, XXI, XXII і XXIII
Вони прибули в дім дона Дієґо, і там Дон Кіхот познайомився з сином господаря доном Лоренсо й, почувши від нього, що він не вірить в існування мандрівних рицарів, не намагався відразу спростувати його хибний погляд, а тільки сказав, що молитиме Бога, аби Він вивів його з того заблуду й дав йому врозуміти, «які корисні й потрібні світові були мандровані рицарі давнього часу і як би вони знадобились у теперішності, якби тільки водились». О мій бідолашний кабальєро, якої ж прикрості ти зазнав через зачарування твоєї Дульсінеї!
Після цього Дон Кіхот із Санчо побували на весіллі Камачо, про яке немає нічого особливого розповісти, а потім Дон Кіхот вирушив до печери Монтесіноса, розташованої в самому серці Ламанчі.
Перш ніж опуститися в неї, він «помолився стиха до неба, просячи в Господа помочі й успіху в цій очевидно небезпечній і надзвичайній пригоді, а потім вирік голосно: “О володарко всіх моїх починів і спонук, найясніша й незрівнянна Дульсінеє Тобоська! Якщо змога, щоб у вуха твої внесено просьби і благання твого щасливого зітхальника, небуденною твоєю вродою заклинаю, вислухай мене. Ні про що інше, як тільки про допомогу й заступництво твоє благаю в нинішній, такій великій потребизні!”» Зверніть увагу на те, що перед тим, як опуститися в таємничу чорну глибінь печери, Дон Кіхот звертається спершу до Бога, а потім до Дульсінеї; до Бога він звертається тихим голосом, а до Дульсінеї — гучним. Атож, насамперед він розмовляє з Богом, але розмовляє з Ним наодинці, й, розмовляючи з Богом, ми не маємо потреби кричати гучно, щоби Він нас почув, бо Він чує навіть нечутне тремтіння нашої мовчанки; але Дульсінею треба кликати гучним голосом, роздимаючи груди, щоби заглушити голоси всіх інших людей.