Не обманюй себе під час нападів твоєї лихоманки, в агонії твоєї спраги, у тривожній непевності твого голоду: ти самотній, ти вічно самотній. Укусами є не лише те, що відчуваєш саме як укуси: укусами є також те, що здається тобі поцілунками. Тебе освистують і ті, що тобі аплодують, тебе намагаються затримати у твоєму поході до Гробу й ті, що кричать тобі: «Уперед!». Затули собі вуха. І насамперед вилікуйся від жахливої схильності, яка, хоч би як енергійно ти від неї відмахувався, повертається до тебе з настирливістю мухи: вилікуйся від звички турбуватися про те, яким ти здаєшся іншим. Нехай тебе турбує тільки те, яким тебе бачить Бог, якої Він про тебе думки.
Ти самотній і набагато самотніший, аніж тобі здається, але, навіть перебуваючи в такому стані, ти лише в дорозі до справжньої самотності, самотності цілковитої й абсолютної. Абсолютна, цілковита і справжня самотність — це коли ти не перебуваєш навіть у товаристві себе самого. І ти не станеш справді абсолютно й цілковито самотнім доти, доки не звільнишся від себе самого, наблизившись до Гробу. Оце й буде свята самотність!
* * *
Усе це я сказав своєму другові, й він відповів мені довгим листом, що був наповнений люттю й розпачем, і в ньому були такі слова: «Усе те, що ти мені радиш, — це дуже добре, це справді добре й вельми непогано, але чи не здається тобі, що, замість вирушати на пошуки Гробу Дон Кіхота й визволяти його від бакалярів, парохів, цирульників, каноніків та дуків, ми мали б вирушити на пошуки Гробу Господнього й визволити його з-під влади тих, хто вірує, і тих, хто не вірує, від атеїстів і деїстів, які його захопили, і сподіватися там, біля визволеного Гробу, волаючи в найглибшому розпачі, виливаючи у сльозах своє серце, що Бог воскресне й порятує нас від тієї нікчемності, в яку ми всі провалилися?»
Розділ І
Ми нічого не знаємо про народження Дон Кіхота, нічого не знаємо ні про його дитинство, ні про його юність, ані про те, як формувався дух Кабальєро Віри, в якому божевілля поєдналося з гострим розумом. Ми нічого не знаємо про його батьків, нічого не знаємо про його походження, ні про його знатність, ані про те, яке місце посідали в його свідомості краєвиди ламанчської рівнини, на яку він нерідко виїздив полювати; ми нічого не знаємо про те, як впливало на його душу споглядання пшеничних полів, поцяткованих яскравими квітами маку та гвоздик; ми нічого не знаємо про те, як він жив у свої молоді роки.
Не збереглося жодних свідчень про його походження, народження, дитинство та юність — жодні спогади про це не дійшли до нас ані в переказах усної традиції, ні в якихось письмових документах, а якщо вони колись і були, то давно загубилися або лежать десь поховані під грубим шаром вікової пилюки. Ми не знаємо, чи виявляв він ознаки свого безстрашного й героїчного духу вже з раннього дитинства, — на зразок тих святих, які були святими від самого свого народження, відмовляючись смоктати цицьку п’ятницями та в інші дні посту, щоб умертвити свою плоть і подати добрий приклад.
Щодо свого походження, то він сам сказав про себе в розмові з Санчо, коли обидва, здобувши шолом Мамбріна, вирушили в наступний похід, що він «вроджений гідальго знакомитого дому»[19] і має «неабиякі статки-маєтки і право на п’ятсот сольдів вири», що він не походить з королів, а проте, якби доручити якомусь мудрому чоловікові написати його історію, той зміг би вишикувати його предків у такому порядку, що він би виявився одним із далеких праправнуків короля. І, зрештою, немає таких людей шляхетного походження, чий родовід, якщо простежити його достатньо далеко, не походив би від королів чи від монархів, скинутих із престолу. Але родовід нашого героя не простежувався в минуле. Родовід нашого героя починається з нього.
Викликає, однак, подив те, як старанні дослідники, що доклали стількох зусиль, аби прояснити житіє та чудеса нашого Кабальєро, так і не знайшли жодних слідів його родоводу, а тим паче, — якщо взяти до уваги той факт, якої ваги ми надаємо походженню у визначенні людської долі. Чому не зробив цього Сервантес, нас не має дивувати, бо він у кінцевому підсумку вірив у те, що кожен є сином своїх діянь, а його діяння залежать од того, як він живе і трудиться; але той факт, що цього не роблять оті доскіпливі мудрагелі, котрі не можуть пояснити генія свого героя, допоки не розкопають, від якої хвороби страждав його батько — подагри чи хронічного катару, допоки не з’ясують, мав він обидва ока чи був одноокий, мене надзвичайно дивує, і я пояснюю це тільки існуванням веселої й водночас дуже прикрої віри в те, що Дон Кіхот — істота вигадана й фантастична, начебто така дивовижна постать і справді могла народитися лише з людської фантазії.
19
Тут і далі цитується (а також подається ймення персонажів) за виданням: Сервантес Сааведра, Мігель де. Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі: Роман / Пер. з ісп. Миколи Лукаша; розділи XXI–XXXV, LXI–LXXIV — пер. Анатоля Перепаді. — Київ: Видавництво «Дніпро», 2005. — 704 с.