У цьому випадку він повівся ще з більшою невимушеністю та простотою, аніж Іньїґо де Лойола, бо, заступивши на посаду магістра ордену єзуїтів, той «пішов на кухню і багато днів працював там простим кухарем та виконував іншу чорну роботу по господарству», бо Іньїґо де Лойола робив це з наміром подати добрий приклад своїм послідовникам, аби пробудити в них потяг до смирення та скромності», — так пише отець Ріваденейра (книга III, розділ II), — а Дон Кіхот не мав навіть наміру когось повчати, а просто просіяв ячмінь і почистив ясла, так, ніби все своє життя тільки те й робив, так, як ото фіалка пахне, а соловей співає. «Якщо об цім стало, то я вам підсоблю».
«Я вам підсоблю», — ось що каже Дон Кіхот кожній щирій людині з чистим серцем, яка не має побічних намірів.
У цій пригоді, либонь, більше, ніж у будь-якій іншій, розкривається дух Алонсо Кіхано, який своїми чеснотами заслужив собі прізвисько Добрий, дух, який керував поведінкою Дон Кіхота, і нам стає зрозуміло, що саме в людській доброті було коріння героїзму нашого кабальєро. О мій сеньйоре Дон Кіхоте, яким же величним уявляєшся ти мені, коли просіюєш ячмінь і чистиш ясла, анітрохи не хизуючись своїм смиренням, і так, ніби ти все своє життя виконував цю роботу. Дуже добре, що ніхто не зміг тебе підкорити, надзвичайно добре. І тому ти поставив собі олтар у серцях усіх добрих людей, які не на твоєму божевіллі, а на твоїй доброті зупиняють погляд. Ти сам, мій сеньйоре, коли хотів похвалити свого зброєносця, насамперед і передусім називав його добрим Санчо, і лише потім — чоловіком розважливим і щирим християнином. Бо найважливіше, мій сеньйоре, бути у світі чоловіком розважливо добрим, усього-на-всього добрим, добрим без жодних означень і теологій, без будь-яких доповнень, бути добрим і не більш як добрим. І якщо люди плутають такі шляхетні риси характеру з характером дурня, то ти просто не міг не здатися божевільним усім цим поміркованим насмішникам, тобто людям поганим. Бо ні в чому так яскраво не проступає людська підлота, як у глузуваннях, і диявол — то великий насмішник, імператор і батько всіх насмішників. А якщо сміх досягає такої вершини, що набуває ознак святості, визволяє і стає в кінцевому підсумку добрим, то це вже не сміх глузування, а сміх радості.
Розділ XXVI
Отож, коли Дон Кіхот перебував у корчмі, де вúслухав розповідь про алькальдів, що ревли ослами, прибув майстер Педро з мавпою-вгадницею та вертепом «Визволення Мелісендри». Дон Кіхот був глибоко вражений, коли побачив, що, вислухавши свою мавпу, майстер Педро відразу його впізнав, і він вирішив, що майстер Педро уклав таємний договір із Сатаною. Потім він дивився вертепну виставу, в якій чоловік прекрасної Мелісендри дон Ґайферос визволяє свою дружину з мавританського полону.
І тоді перед ним з’явилися імператор Карл Великий[81] і Ролянд, алькасар Сараґоси[82], маври, король Сансуеньї Марсілій[83], дон Ґайферос[84]… І коли цей останній посадив свою кохану Мелісендру на коня, навздогін їм помчала вся найліпша мавританська кавалерія, і тоді Дон Кіхот підхопився на ноги й кинувся на допомогу дону Ґайферосу, перед тим звернувшись до переслідувачів із гнівними словами у стилі Гомера. «Як сказав, так і зробив, добув меча, плиг одним скоком до вертепу і давай з небаченим завзяттям і люттю бити лялькових маврів: тих скидав на землю, тим стинав голову, одних калічив, інших шаткував на капусту і в розпал тієї січі так кресонув навідліг, що якби майстер Педро не пригнувся, не скоцюрбився і не присів, Дон Кіхот зніс би йому голову так же завиграшки, буцімто вона в нього була марципанова».
Яка відважна битва, гідна високого наслідування! Яка корисна наука! І марно майстер Педро закликав Дон Кіхота зупинитися, вказуючи йому на те, що ті, кого він валив на землю, розрубував на шматки, вбивав і калічив, не справжні маври, а ляльки, виготовлені з паперової пасти, наш кабальєро не звертав найменшої уваги на ці заклики й не переставав громити уявне вороже військо. І правильно він робив, дуже правильно робив. Усілякі майстри Педро облаштовують свої комедійні вертепи і вважають, що, позаяк їхні війська виліплені з паперової пасти, їх треба берегти й шанувати. Але мандрівний рицар має за обов’язок громити, калічити та вбивати всіх тих, котрі, ховаючись за ширмою поетичної вигадки, завдають більше шкоди, аніж сама омана. Адже юрба ставиться з більшою пошаною до омани, в яку вона вірить, аніж до істини, в яку не вірить.
81
Карл І Великий (нім. Karl der Große, лат. Carolus Magnus, фр. Charlemagne, 747–814) — король франків, король Ломбардії, імператор Заходу.
83
Йдеться про зафіксовану у стародавньому переказі сефардів ідилічну країну, яку завоював король маврів Марсілій.