«Зупиніться, сеньйоре, і не виставляйте себе на посміх, не воюйте з ляльками комедійного вертепу, бо всі ми втаємничені в цю змову, і в ній не може бути обманутих; зважте, що тут ідеться тільки про те, щоби весело згаяти час, що ми й робимо, і ні Карл Великий тут не є справді Карлом Великим, ні Ролянд — Роляндом, ні дон Ґайферос — доном Ґайферосом, і тут ніхто ні на кого не нападає, а лише розважає та розвеселяє публіку, яка, хоч і вдає, ніби вірить у реальність комедії, насправді в неї не вірить; опам’ятайтеся, сеньйоре, й не витрачайте свої сили на битву з ляльками вертепного театру…»
«Та оскільки ці ляльки виліплені з паперової пасти, і всі ми це знаємо, — відповідаю я, — саме тому треба постинати їм голови і розбити їх, бо немає нічого небезпечнішого та шкідливішого, ніж брехня, з якою всі погоджуються. Усі ми знаємо цю таємницю, таємницю Полішинеля; усі ми знаємо й повідомляємо одне одному на вухо, що такий собі дон Ґайферос — то не дон Ґайферос, що визволення Мелісендри, яке ми спостерігаємо, — то не визволення Мелісендри, але ж коли так, то чому ми так хвилюємося й переживаємо, коли хтось вилазить на верхівку найвищої в селі башти й волає так гучно, ніби проголошує саму істину? А повідомляючи все це одне одному на вухо, чи не знищуємо, не обезголовлюємо, не руйнуємо обман? Треба очистити світ від комедій та вертепів».
Але прибігає стурбований майстер Педро й гучним голосом волає: «Ой смутку мій! Він же нищить і стирає на гамуз усе моє добро!» Та бо не живи з того, з чого ти живеш, розбійнику, — ось як повинні ми йому відповісти. Працюй, а не влаштовуй вертепні вистави. І разом із Дон Кіхотом ми повинні сказати щонайрішучіше: «Хай живе мандроване рицарство, і хай воно піднесеться понад усе суще на землі!» Хай живе мандроване рицарство, і хай згинуть комедіанти!
Хай згинуть комедіанти! Треба покінчити з усіма вертепами, з усіма санкціонованими вигадками. Дон Кіхот, який сприймає комедію серйозно, може здатися комічним лише тим, котрі вважають комічною серйозність і перетворюють життя на театр. А якщо так, то чому він не може взяти участь у виставі й виконати в ній обезголовлення, знищення та зруйнування комедіантів, виліплених із паперової пасти? Чи є якийсь глузд у тому, що того, хто сприймає комедію серйозно, осуджують ті, котрі ставлять її на кін зі щонайбільшою серйозністю й докладають усіх зусиль, щоб ніщо не порушувало строгих правил, якими керується мистецтво комедії? Бо, думаю, ви вже зауважили, мої добрі читачі, що немає нічого більш нестерпного, аніж вимога ретельно дотримуватися ритуалів, етикету та правил у діях чистої репрезентації, і що в ролі церемоніймейстерів виступають люди, які найменше шанують справжню серйозність життя. Вони дуже добре знають, коли треба носити чорну краватку, а коли — білу, о котрій годині треба вдягати сурдут, а о котрій фрак, і як треба поводитися, але ці ж таки люди не мають анінайменшого уявлення про те, ні де ми маємо шукати свого Бога, ні якою є людська доля. І немає навіть потреби згадувати про тих, котрі, бунтуючи проти етики, хочуть накинути нам тиранію естетики й підкорити моральну совість тій загадковій характеристиці, яку вони називають добрим смаком. Коли починають панувати такі доктрини, на чесну працю дивляться як на щось банальне й вульгарне.
Тереза Ісусова в XXXVII розділі свого «Житія» пише про те, що «не слід оминати увагою жодної дрібниці з тих, які існують у світі», щоби не «давати ніякої нагоди тим, хто прив’язує свою честь до таких дрібниць», і тим, котрі кажуть, що «монастирі мають бути оселями гречності», чого вона не може зрозуміти. Вона також додає, що їй важко було б знайти вільний час для вивчення таких матерій, бо «навіть для того, щоби домогтися правильного застосування титулів у листах, треба було б організувати спеціальну кафедру, де людей навчали б правильних звертань і правильних зворотів мови, бо до одних людей застосовують звертання «вельмишановний», а до інших — тільки «найясніший». Мужня черниця не знала, чи існують якісь межі для цих правил, бо, не маючи ще й п’ятдесятьох років віку, коли писала цей трактат, відзначала: «Протягом свого життя я спостерігала стільки перемін, що тепер не знаю, як мені й жити». І додала ще й такі слова: «Безперечно, мені дуже шкода духовно наснажених людей, які ставлять перед собою у своєму житті святі цілі, бо їм доводиться нести жахливий і тяжкий хрест. Якби всі люди могли домовитися між собою і визнати себе повними невігласами та не заперечувати проти того, щоб їх вважали такими, наскільки їм легше було б жити на світі». І цілком слушно! Люди духовні справді мають погодитися між собою і вважати себе повними невігласами в тих речах, що їх світ визнає дуже важливими, і прагнути, щоб і інші їх вважали такими. Якщо ми любимо істину понад усе на світі, то нам треба домовитися й обминати увагою правила та вимоги так званого доброго смаку, якими її маскують, і нехтувати всі добрі форми, і дозволити, щоб нас називали людьми вульгарними, й утішатися з того, що нас вважають такими.