Існує зграя лицемірних комедіантів, що носять на своїх устах муміфіковане кредо, яке вони успадкували від предків, як носять герб свого роду, вигравіюваний на персні або на руків’ї свого ціпка, і шанують високодостойні традиції наших пращурів за те саме, за що шанують й інші старожитності: за те, що вони допомагають їм мати пристойний вигляд і справляти враження людей, що належать до вищого класу. Так, наприклад, вважають людьми дуже доброго тону і схвально дивляться на тих, кого ми називаємо консерваторами. І саме ця зграя лицемірів проголосила банальним усе те, що має стосунок до пристрастей, палких поривів та енергійних пошуків, і ознакою поганого смаку — нещадні удари мечем по всіх лялькових персонажах і всіх вертепах, які були коли завгодно й де завгодно облаштовані. І коли ці опудала та йолопи, висхлі й пустопорожні, кажуть і повторюють таку ідіотську сентенцію, як «чемність — неодмінна риса хороброго», то подивімося їм в обличчя і скажімо їм у вічі або в бороду, якщо вони її мають, що чемність не потрібна хороброму і що справжня донкіхотська доблесть нерідко передбачає цілковите нехтування будь-якою надмірною чемністю, а в деяких випадках і в разі потреби навіть припускає можливість певної брутальності. А надто щодо тих майстрів Педро, які заробляють собі на життя вертепами.
Чи можете ви уявити собі щось жахливіше, ніж прослухати месу з уст священика-атеїста, який править її задля прибутку? Нехай згинуть усі комедіанти, усі санкціоновані вигадки!
Коли я проїздив через Леон, я довго милувався його чудовим готичним собором, цим великим світильником із каменю, в чиєму лоні співали каноніки під мляву музику органа. І дивлячись на його стрункі колони, на його високі вікна з барвистими вітражами, проникаючи крізь які, світло розкладається на різні кольори, на сплетіння нервюр, що утримували склепіння, я думав так: «Скільки мовчазних бажань, скільки невисловлених мрій і прагнень, скільки прихованих думок витали між цими кам’яними стінами разом із молитвами, промовленими пошепки або сформованими лише в думках, разом із проханнями, прокляттями, признаннями в коханні, тихо проказаними на вухо жінці, разом із наріканнями, докорами. Скільки таємниць було тут відкрито у сповідальні! А що, якби всі ці бажання, мрії, думки, молитви, шепотіння, прохання, прокляття, благання, нарікання і таємниці, якби все це виспівували тут під монотонне літургічне гудіння канонічного хору?» У корпусі шестиструнної гітари, в її нутрощах, сплять усі ноти, які будь-коли вилітали з неї, як і всі ті ноти, які пролітали повз неї, зачіпаючи її своїми звуковими крильми; і якби всі ці ноти, свої власні й чужі, які там сплять, пробудилися, з корпусу шестиструнної гітари вилетів би справжній ураган звуків. І так само, якби пробудилося все те, що спить у лоні собору, цієї гітари з каменю, і якби водночас заспівало все це, то собор, мабуть, обвалився б під натиском того неймовірно гучного звучання. Визволені голоси полетіли б до неба. Й обвалився б кам’яний собор, переможений і розчавлений ґвалтовною могутністю власного зусилля, але над його руїнами, які й далі співали б, піднявся б собор духу, примарніший, осяйніший, але водночас міцніший, грандіозний собор, який підняв би до самого неба свої колони, вибудувані з людських почуттів, що стояли б під склепінням Бога, відкидаючи на землю свою мертву вагу через підпірні арки та контрфорси ідей. І це вже не було б літургічною комедією. О, хто міг би примусити наші собори виспівати всі молитви, всі слова, всі думки й усі почуття, які він будь-коли приймав у своє лоно! Хто міг би оживити його надра, які мало чим відрізняються від надр зачарованої печери Монтесіноса!