Ці докірливі слова примусили короля вигукнути:
Та хоч поважні священнослужителі й не можуть осудити мандрівних рицарів, проте вони знову й знову повертаються до своїх звинувачень. Але тепер навіть Санчо знає, як їм треба відповісти: «Ось я до доброго пана прихиливсь і вже кілька місяців при ньому, і, коли Божа воля, стану сам уродь нього». І Божа воля буде на твоєму боці, добрий Санчо, тактовний Санчо, Санчо-християнин, щирий Санчо, Бог тебе підтримає. Бо ти сказав, що прихилився до доброго пана, бо твій пан був і буде добрим, насамперед і понад усе добрим, він був і буде найвищою силою божевільної доброти, і його божевілля заслуговує на те, щоби здобути найвищу славу не тільки на цьому світі, а й у вічності. О Дон Кіхоте, мій Дон Кіхоте! Атож, ми, люди тверезі й розважливі, канонізуємо твоє божевілля, і нехай навіть поважні священнослужителі з куцим розумом його засуджують, а проте їм доведеться змиритися з тим, чому вони не можуть зарадити. «Так він і пішов, не сказавши більше ні слова й не дообідавши», — повідомляє історик, говорячи про поважного церковнослужителя. Він пішов!.. О, якби це завжди можна було сказати про кожного з таких людей!..
Я хотів би нагадати тут тобі, мій читачу, що звинувачення, з якими поважний священнослужитель напав на Дон Кіхота, дуже нагадують ті, які вікарій домініканського монастиря Святого Естебана в Саламанці, в тій самій Саламанці, в якій навчався і де здобув своє вчене звання бакаляр Самсон Карраско, висунув проти Іньїґо де Лойоли, як нам розповідає його історик у розділі XV книги І «Житія». Коли ченці запросили його до своєї обителі, бо мали велике бажання послухати його й поговорити з ним, і він до них прийшов, то після того, як вони пообідали, його повели до каплиці, й вікарій запитав в Ігнатія, де і яких наук він навчався, а потому сказав: «Ви є цілковитими ідіотами й неосвіченими людьми, як ви самі в тому призналися, тож як ви можете з такою впевненістю говорити про чесноти і вади?» І тут ченці-домініканці оточили Ігнатія та його товаришів і відвели їх до в’язниці. Що ж до самого Лойоли, то він «протягом періоду, що тривав понад тридцять років, ніколи нікого не називав дурнем і не вживав жодного слова з тих, які могли б образити співрозмовника». Так пише його біограф у VI розділі книги V «Житія».
Як же, не маючи ні офіційного дозволу, ні диплома, ні наукового звання, як же наважувався Ігнатій говорити про чесноти і вади? І те саме можна сказати про Дон Кіхота — хто йому надав офіційний дозвіл податися в мандрівні рицарі, і за яким правом він узяв на себе обов’язок карати винних і виправляти кривду, хоча цього не робили поважні священнослужителі, хоч саме за цю роботу вони одержували платню? Ані вікарій монастиря Святого Естебана в Саламанці, ні поважний священнослужитель, який мав за обов’язок задовольняти релігійні потреби родини дуків, не вважали за можливе, щоби хтось виходив за межі тих обов’язків, які накладало на нього суспільство. Який може бути порядок, якщо кожен братиметься лише за ту роботу, виконувати яку йому ніхто не доручав, і не робитиме того, що від нього вимагається? Безперечно, що прогресу в такий спосіб не досягнеш, але прогрес може бути джерелом великого лиха. Добре кажуть: нехай швець дбає лише про свої чоботи! Ігнатій вчинив би ліпше, якби зробив ту кар’єру, яку обрали для нього батьки, і якби не брався проповідувати бодай доти, доки не завершить свою теологічну освіту, а Дон Кіхот ліпше б одружився з Альдонсою Лоренсо, щоби виховувати з нею дітей і дбати про господарство. Обидва поважні священнослужителі, той, який задовольняв релігійні потреби родини дуків, і вікарій монастиря Святого Естебана в Саламанці, були попередниками того, хто написав у катехізисі: «Про це в мене не запитуйте, бо я невіглас. Наша свята мати Церква має теологів, які можуть дати вам відповідь».
«Це просто чудово, — як сказав вікарій із Саламанки. — Наш світ наповнений гріхами, і в ньому щодня виникають нові єресі та нові отруйні доктрини, а ви не хочете нам пояснити, чого ви навчаєте людей…» А й справді, чого можна чекати у світі доброго, якщо кожен робитиме те, що йому заманеться: один виправлятиме кривди, а другий проповідуватиме, один нападатиме на вітряки, а другий засновуватиме релігійні ордени. У кошару, усі в кошару! Лише в кошарі може бути порядок! І найдивовижніше те, що цей заклик лежить сьогодні в основі доктрини тих, котрі називають себе дітьми чоловіка, якому виголосили таку сувору догану в монастирі Святого Естебана, і спадкоємцями його духу.