По закінченні обіду в домі дуків глузування тривали, хоч і не такі брутальні, як дошкульні випади поважного священнослужителя, і, на жаль, тепер заводіями були вже покоївки, які, не спитавшись дозволу у своїх панів, додали і свої витівки до тих, які замислили ці останні. «Ні він, ні я таких жартів не попустимо», — сказав Дон Кіхот, маючи на увазі Санчо Пансу. І то була правда, бо ніколи ще не було такого серйозного божевільця, яким був Дон Кіхот. А коли божевілля супроводжується серйозністю, то воно височіє на тисячу ліктів над грайливим і насмішкуватим здоровим глуздом.
Розділ XXXIII
Між жартами та сміхом признався Санчо дукині, що він вважає Дон Кіхота безнадійним божевільним, і сказав, що сам він, оскільки всюди супроводжує свого пана, вірно служить йому й вірить його марним обіцянкам, поза всяким сумнівом, ще божевільніший і дурніший, ніж його пан.
Але ходи-но сюди, бідолашний Санчо; ходи-но сюди і скажи нам: невже ти справді так думаєш? І навіть якщо ти так думаєш, невже ти не відчуваєш, що в інтересах твоєї слави й твого вічного здоров’я ліпше супроводжувати великодушного божевільного, аніж жадібного й підлого чоловіка з цілком тверезою головою? Хіба ти не сказав зовсім недавно поважному священнослужителю, який мало не лопався від надміру здорового глузду, що ти прихилився до доброго пана, і коли буде Божа воля, то й сам станеш таким, як він? Ох, Санчо, Санчо, як же ти хитаєшся у своїй вірі й крутишся, наче флюгер, під усіма вітрами і танцюєш під ту музику, яку тобі грають! Але ми добре знаємо, що ти хоч і думаєш, ніби віриш в одне, та насправді віриш в інше, і хоч ти собі уявляєш, ніби почуваєш себе так, та насправді десь у глибині почуваєш себе зовсім інак. Добре ти сказав: «Але така вже, мать, моя судьбина і планида, інакше не можу, мушу йому товаришити та й край: ми з ним односельці, він мене харчував, я його люблю, він цим дорожить, навіть подарував мені ослят, а головне, я вірний-вірненький, отож ніхто нас із ним не розлучить, хіба що заступ і лопата». Атож, і твоя вірність тебе врятує, добрий Санчо, Санчо-християнине. Ти був і ти є донкіхотизований, і, щоб це довести, дукиня примусила тебе засумніватися в тому, що це ти вигадав зачарування Дульсінеї, і, зрештою, ти погодився з тим, що твій нікчемний розум не дає підстави припустити, що ти спроможний так швидко влаштувати такий лукавий обман. Атож, Санчо, атож, коли ми уявляємо себе насмішниками, ми часто самі стаємо жертвою глузувань, і коли ми думаємо, ніби щось відбувається з нами випадково, то Вища Сила, яка використовує нас для своїх потаємних і незбагненних цілей, примушує нас це робити насправді. Коли ми віримо в те, що йдемо якоюсь дорогою, нас ведуть зовсім іншою, і тоді нам не залишається нічого іншого, як довіритися добрим намірам нашого серця й повірити, що з ласки Божої вони дадуть добрі плоди, бо коли ми висіваємо зерня, перед тим добре розпушивши ґрунт, який його приймає, то вже небо поливає його, провітрює та зігріває сонцем.
Я повинен тут, перш ніж піти далі, висловити протест проти лукавства історика, який у кінці цього тридцять третього розділу, який я зараз пояснюю й коментую, говорить, що ті витівки, які влаштували дук із дукинею кабальєро, щоби поглузувати з нього, були «вельми удатними й спритними», і їх «можна зачислити до найкращих пригод, розказаних у сій вікопомній історії». Ні, ні, й тисячу разів ні! Ті глузливі витівки не були ні вдалими, ні спритними, а вкрай брутальними й непристойними, і якщо вони тільки осяяли ще яскравішим світлом незглибимий дух нашого ідальґо й освітили до самого дна доброту його божевілля, то це пояснюється лише тим, що велич Дон Кіхота та його героїзму були такими, що змогли ушляхетнити найниціші та найбрутальніші глузування.
Розділ XXXIV