Наш ідальґо з’являється перед нами, коли років йому вже «до п’ятдесятка добиралося», ми бачимо його в маленькому селі у провінції Ламанча, де він скромно задовольнявся ольєю, в якій була «частіше яловичина, ніж баранина», а на вечерю у нього була «салатка м’ясна, суботами “бите-різане” (тобто яєшня з салом), п’ятницями сочевиця, неділями ще якесь голуб’ятко на додачу, — і все це поглинало три чверті його прибутків. Решта йшла на камізелю з дорогої саєти, оксамитні штани й пантофлі про свято; про будень малась одежа з домашнього роблива…» Отже, три чверті від своїх прибутків він витрачав на прогодування, а ще одну чверть — на вдягання. Тобто це був ідальґо незаможний, навіть, можна сказати, ідальґо вбогий, проте з тих, які «мають списа на ратищі».
Отже, він був ідальґо вбогий, та, попри це, він був сином достатку, бо, як повідомляє його сучасник, д-р дон Хуан Уарте[20] в шістнадцятому розділі свого трактату «Огляд талантів, які годяться для наук», «згідно з правилами метричного запису, ідальґо означає “син достатку”»; і якщо йдеться про достаток суто земного характеру, то це неправда, бо існує безліч ідальґо; але якщо йдеться про той достаток, який ми називаємо доблестю, то це якраз про нього. І наш герой був сином саме такого достатку.
У якомусь розумінні бідність нашого ідальґо вплинула на весь перебіг його життя, бо ж так само з бідності його народу бризкає фонтан його пороків і заразом фонтан його доблестей. Земля, з якої годувався Дон Кіхот, — це земля вбога, земля так обдерта віковими зливами, що повсюди з неї стримлять її гранітні нутрощі. Досить подивитись, як узимку струменять її річки, затиснуті вздовж своїх русел урвищами, ущелинами та проваллями, несучи до моря у каламутних водах багаті поживними речовинами ґрунти, з яких на цій землі мала б прорости щедра зелень. І ця вбогість ґрунту перетворила людей, що на ньому живуть, на кочовиків, бо їм доводилося або шукати собі хліба у далеких краях, або мандрувати зі своїми вівцями, що давали їм засоби до прожитку, з пасовища на пасовище. Наш ідальґо, певно, спостерігав рік за роком, як мандрували повз його маєток вівчарі зі своїми мериносовими вівцями, не маючи свого даху над головою і вкладаючись спати там, куди принесуть їх ноги; він бачив їх, і їхній мандрівний спосіб життя, певно, не раз навіював йому бажання вирушити в далекий світ, на нові незвідані землі.
Тож наш ідальґо був убогий, «статури був міцної, із себе худий, з лиця сухорлявий, зорі не засипляв і дуже кохався в полюванні». З цього випливає, що він був наділений холеричним темпераментом, у якому домінували палка неврівноваженість і суха стриманість, і хто прочитає вже цитований «Огляд талантів, які годяться для наук» д-ра дона Хуана Уарте, що присвятив цей трактат Його Величності королю дону Філіпу Другому[21], той переконається в тому, який точний портрет Дон Кіхота малює цей талановитий лікар, коли описує палкі й сухі темпераменти. Таким самим темпераментом був наділений і кабальєро Христа Іньїґо де Лойола[22], про якого нам доведеться багато тут говорити і про якого отець Педро де Ріваденейра[23] в V розділі V книги «Житія», яке він про нього написав, розповідає нам, що той мав палку натуру й легко збуджувався, хоч і вмів швидко долати гнів, зберігаючи в собі ту «енергію та силу, які він зазвичай зі собою приносить і яких потребував, щоб виконувати свої нагальні завдання». І немає нічого дивного в тому, що Лойола був наділений тим самим темпераментом, що й Дон Кіхот, бо свого часу він служив у війську й був наділений рисами командира. І навіть у найдрібніших деталях Ріваденейра показував, ким Лойола був, бо, говорячи про його статуру та манеру триматися у XVIII розділі книги IV, уже цитований нами отець, його історик, розповідає, що лоб у нього був широкий і без жодної зморшки, що разом із лисиною надавало йому вельми статечного вигляду. Це відповідає четвертій характеристиці, яку дон Уарте вважає доказом того, що Дон Кіхот мав військовий розум. Ідеться про лису голову, яка «про це свідчить щонайочевидніше», каже він, додаючи: «Бо ця відмінність у спроможностях уяви розміщена в передній частині голови, як і всі інші властивості розуму, а надмірний жар припікає шкіру на голові й у такий спосіб перекриває шляхи, якими пробиваються назовні волосинки. Крім того, матерія, що їх породжує, на думку лікарів, — це екскременти, які виділяє мозок, погодувавшись, а коли там палахкотить великий вогонь, то вони згорають, і тому бракує тієї матерії, з якої можуть прорости волосинки». Звідси я роблю висновок, хоч ретельність історика Дон Кіхота про це нам і не говорить, що цей останній також мав широкий лоб без жодної зморшки й, крім того, мав лису голову.
20
Хуан Уарте (Juan Huarte, бл. 1530–1591) — іспанський лікар і філософ, автор трактату «Огляд талантів, які годяться для наук» («Examen de ingenios para las ciensias…», 1575), у якому він обґрунтовував залежність інтелекту від темпераменту.
21
Філіп II Габсбурґ, або Філіп Розсудливий (Felipe II, Felipe el Prudente, 1527–1598), — король Іспанії (1556–1598) і Португалії (1580–1598).
22
Ігнатій (баскською мовою — Іньїґо) де Лойола (Ignacio de Loyola, 1491–1556) — засновник Товариства Ісуса (орден єзуїтів, 1534), канонізований Римо-Католицькою Церквою 1622 року. Автор статуту Товариства, а також трактату «Духовні вправи» (Exercitia espiritualia, 1548).
23
Я називаю його «отцем», аби не відступати від звичаю або від того зловживання словом, що є надто поширеним у подібних випадках, хоча добре пам’ятаю, як Христос сказав: «І не називайте нікого отцем на землі, бо один вам Отець, що на небі» [тут і далі в українському виданні біблійний текст цит. за пер. Івана Огієнка]; див. Матвія 23. 9 (