Несподівано мене охопив такий смуток, який відчувала Сеньйора, коли я бачив її востаннє. Мені закортіло підповзти до неї, облизати її долоні, втішити, розрадити. З усього, що я робив у житті, найважливішим для мене було розсмішити Сеньйору.
Ось це, подумав я, і є та єдина річ, яка надавала сенсу моєму життю.
Розділ 5
І раптом усе стало водночас незнайоме й знайоме.
Я чітко пам’ятав ту шумну та жарку кімнату, Спайка, який сповнював повітря люттю, а потім несподівано я так глибоко заснув, наче щойно відімкнув зубами хвіртку й утік. Пам’ятаю, як мені хотілося спати, потім здалося, що минуло дуже багато часу — немовби вирішив подрімати по обіді, а прокинувся й зрозумів, що можна й повечеряти. Тільки від цього сну я прокинувся не тільки в інший час, а й у зовсім іншому місці.
Мені була знайома присутність теплих, жвавих цуценят обабіч мене. Була знайома боротьба за чергу біля соска й густе життєдайне молоко, яке ставало нагородою за всю штурханину та перелізання через інших. Чомусь я знову став цуценям, слабеньким і безпорадним, знову опинився в Норі.
Однак щойно я прозрів і зміг бодай розмито побачити свою матір, то зрозумів, що вона зовсім не така, як раніше. Масть у неї була світла, а сама вона була більша, ну як би це сказати, ніж моя Мати. Мої брати й сестри — їх було сім! — мали таке саме світле хутро, а коли я подивився на власні лапи, то зрозумів, що й сам такий.
І лапи тепер були не тільки іншого кольору — вони відповідали розмірам мого тіла та зграбно продовжували його.
Я чув багато собачих голосів і запахів, але ми були не в Дворі. Коли я виліз із Нори, то під моїми лапами виявилася тверда й груба поверхня. Я не пробіг і шести метрів, як зустрів на своєму шляху дротяну огорожу. Я був у вольєрі з цементною підлогою.
Від думок про те, що це все означає, я аж стомився, тож подибав назад у Нору та впав на купу братів і сестер, щоб поспати.
Я знову став цуценятком, яке ледве вміло ходити. У мене з’явилася нова сім’я, нова мати, новий дім. В усіх нас була однакова білява масть і темні очі. У моєї нової матері молоко було набагато ситніше, ніж у першої.
Жили ми в чоловіка, який приходив годувати матір. Вона швидко все з’їдала й поверталася в Нору гріти нас.
Але де ж Двір, Сеньйора, Швидкий, Коко? Те життя я дуже добре пам’ятав, проте зараз усе було інакше, наче я почав усе спочатку. Чи може таке бути?
Я згадував шалений гавкіт Спайка й те, як заснув у спекотній кімнаті, як мною тоді заволоділо неосяжне питання — питання про мету. Про таке собаці думати наче й не пристало, але час від часу я про це міркував, зазвичай коли ось-ось мав задрімати. Навіщо? Чому я знову малий? Чому в мені живе ось це невідчепне відчуття, що я щось повинен зробити?
У нашому вольєрі дивитися особливо не було на що, не було чого й погризти цікавого — хіба що одне одного покусати. Коли ми з братами й сестрами набралися трохи сил і розуму, то помітили що в будці праворуч є ще цуценята — маленькі, енергійні, з темними плямами й шерстю, яка стирчала на всі боки. З іншого боку мешкала некваплива сука, сама-одна, в неї був великий провислий живіт і набубнявілі соски. Вона була біла в чорну цятку, з дуже короткою шерстю. Вона майже не виходила зі свого житла й, здається, геть не цікавилася нами. Між вольєрами була відстань сантиметрів у тридцять, і ми тільки й могли, що принюхуватися до сусідських цуценят, хоча, судячи з їхнього вигляду, з ними було б весело погратися.
Просто перед нами лежав довгий моріжок, який манив до себе солодким ароматом мокрої землі й густої, свіжої трави, але надвір нас не пускали замкнені двері вольєра. Навколо трави й кліток із собаками стояв дерев’яний паркан.
Той чоловік, який тепер приходив, зовсім не був схожий ні на Боббі, ні на Карлоса. Коли він заходив до вольєрів годувати собак, то майже нічого нам не казав. Він випромінював холодну байдужість — це так відрізнялося від доброти, якою пахнули доглядачі собак у Дворі. Коли цуценята з сусіднього вольєра вибігали його зустрічати, він щось бурчав і відштовхував їх від миски з харчами, щоб їхня мати могла підійти. Ми не так дружно вискакували, тож зазвичай не встигали добігти до дверей раніше, ніж він лишить матері їжу, а вона нас до неї не підпустить.
Іноді чоловік розмовляв, коли ходив від вольєра до вольєра, але не з нами.
Говорив він тихо й дивився на папірець у руках.
— Тер’єри йоркширські, приблизно тиждень, — сказав він одного разу, глянувши на собак у вольєрі праворуч. Потім він підійшов до нашої клітки й подивився знову в папірець. — Ретривери золотисті, вже тижнів зо три, далматини ось-ось народяться…