Я нюхав буйну траву, коли вийшов чоловік і випустив нашу матір. Мої брати й сестри хутко пострибали до неї, а я залишився, бо знайшов дохлого черв’яка. Потім чоловік вийшов, і я почав думати про хвіртку.
Щось із тією людиною було не так. Чоловік не називав мене Тобі. Він навіть не говорив із нами. Я подумав про мою першу Матір, про те, як востаннє бачив її, коли вона тікала з Двору, бо не могла жити з людьми (навіть із такими добрими і люблячими, як Сеньйора). А цей чоловік нас узагалі не любив.
Я задивився на ручку хвіртки.
Біля неї стояв дерев’яний стіл. Вилізши на табуретку, я добрався й до столу, а звідти потягнувся і взявся зубами за металеву ручку, однак вона виявилася не круглою, а довгастою паличкою.
Мої маленькі зубки не могли як слід втримати цю штуку, але я з усіх сил старався зробити так, як Мама, коли вона втікала з Двору. Невдовзі я втратив рівновагу й упав на землю, а хвіртка так і не відчинилася. Я сів і загавкав — задзявкав тоненьким голосом — з досади на ручку. До мене побігли брати й сестри, щоб, як завжди, на мене наскочити, але я роздратовано прогнав їх геть. Не до гри мені було!
Я спробував знову. Цього разу я поставив передні лапи на металеву штуку, щоб не впасти, але тут-таки покотився додолу, вдарившись усім тілом об ручку. Крекнувши, я впав на хідник.
На превеликий мій подив, хвіртка прочинилася. Я висунув у щілину ніс і штовхнув — хвіртка відчинилася ширше. Я був на волі!
Я радо вибіг на відкриту місцевість, плутаючись у лапах. Переді мною була земляна дорога — дві глибокі канави в піщаному ґрунті. Чуття підказувало, що мені треба йти туди.
Пробігши трохи, я зупинився, щось відчувши. Я озирнувся й подивився на мою нову матір, яка сиділа по той бік хвіртки й просто дивилася на мене. Я згадав Матір там, у Дворі, те, як вона кинула на мене погляд, перш ніж побігти в широкий світ. Моя нова мати не піде зі мною, зрозумів я. Вона залишається з сім’єю. Я тепер сам по собі.
Однак я жодної миті не вагався. З минулого досвіду я знав, що бувають кращі двори, ніж цей, де є добрі люди, які тебе люблять і гладять руками твоє хутро. І ще я знав, що мій час живитися материнським молоком уже закінчується. Це так воно і є в житті — собака врешті-решт відділяється від своєї матері.
Знав я й те, що переді мною спокуса, якій я не можу опиратися, — цілий новий світ, який мені треба дослідити на цих довгих, хоча й трохи ще незграбних, лапах.
Ґрунтова дорога врешті вивела мене на шосе, понад яким я вирішив іти суто з тієї причини, що воно вело проти вітру, а вітер дарував мені нові дивовижні аромати. На відміну від запахів завжди сухого, курного Двору, я чув дух сирого прілого листя, дерев, калюж. Я біг уперед, і сонце сяяло мені в морду. Я біг вільний, щасливий, готовий до пригод.
Я почув гуркіт великої машини ще задовго до того, як її побачив, але був зайнятий полюванням на якусь дивовижну крилату комашку. Я озирнувся лише тоді, коли почув, як гримнули двері. Чоловік зі зморщеною, засмаглою шкірою, в заляпаному болотом одязі присів і випростав руки перед собою.
— Привіт, малий дружбанчику! — вигукнув він.
Я невпевнено подивився на нього.
— Що, дружбане, загубивсь? Загубився?
Я замахав хвостом і вирішив, що він, напевне, хороший. Я підбіг до чоловіка, а той узяв мене на руки й підняв над головою, що мені не дуже сподобалося.
— Який ти симпатичний, малий. Схожий на породистого ретривера. Звідки ти такий узявся, дружбане?
Те, як він говорив зі мною, нагадало мені, як Сеньйора уперше назвала мене Тобі. Я зразу зрозумів, що сталося — так само, як колись люди витягли нас із труби, цей чоловік підняв мене з трави. Тепер моє життя буде таким, як вирішить він.
«Так, — подумав я. — Моє ім’я цілком може бути Дружбан». Мене просто переповнювали почуття, коли він посадив мене біля себе — попереду — у своїй великій машині. Переднє сидіння!
Від чоловіка пахло димом і ще якимсь гострим, аж очі сльозилися, духом, що нагадував мені про те, як Боббі та Карлос сиділи у дворі за столиком, розмовляли й передавали один одному пляшку. Чоловік засміявся, коли я спробував залізти на нього, щоб лизнути його морду. Він сміявся й тоді, коли я почав засовувати ніс у закутки, вдихаючи сильні, незнайомі запахи.
Машина трохи поскакала, а потім чоловік зупинив її.
— Тут ми будемо в тіні, — сказав він мені.
Я роззирнувся, не знаючи, чого чекати. Просто перед нами була будівля з кількома дверима. Звідти йшов такий самий сильний хімічний запах, як і від чоловіка.
— Зараз тільки вип’ю — і вернуся, — пообіцяв чоловік, підіймаючи вікна. Я не розумів, що він іде геть, доки він не вийшов і не зачинив за собою двері. Я розчаровано дивився, як він заходить у ту будівлю. А як же я?