Напевне, я ще ніколи не замислювався над тим, що на світі існують хлопчики людського роду. Коли вже я такого знайшов, то виявив, що це чи не найкраща істота. Від нього пахло землею, цукром і твариною, запах якої був мені незнайомий, а ще на його пальцях я відчув якийсь ледь помітний м’ясний аромат, тому я їх теж облизав.
До вечора я знав хлопчика не лише на запах, а ще й на вигляд, голос і жести. Волосся в нього було темне, як у Боббі, але коротше, а очі набагато світліші. Хлопчик якось так химерно розвертав голову до мене, наче більше хотів мене чути, ніж бачити, а коли він зі мною говорив, то в його голосі так і бриніла радість.
Більшу частину того часу я набирався його запаху, облизував йому обличчя та легенько покусував хлопчика за пальці.
— Можна, ми його собі лишимо, мамо? Можна? — вигукувала маленька людина, щасливо сміючись.
Жінка присіла поруч і погладила мене по голові.
— Ну, ти ж знаєш свого тата, Ітане. Він, напевне, захоче почути, що ти про нього дбатимеш…
— Я буду! Буду дбати!
— І що ти будеш його годувати, гуляти з ним…
— Щодня! І гуляти буду, і годувати, і чистити, і водичку давати…
— І треба буде прибирати, як він десь накакає у дворі.
На це хлопчик не відповів нічого.
— Я купила корму для цуценят у крамниці, даймо йому поїсти. Ти просто не повіриш, що було: я бігала на заправку за водою, бідолаха мало не вмер від теплового удару, — розповідала жінка.
— Хочеш пообідати? Га? Пообідати? — спитав хлопчик.
Мені така пропозиція сподобалася.
На мій великий подив, хлопчик узяв мене на руки й заніс до будинку! Я взагалі ніколи в житті нічого подібного не уявляв.
Схоже, тут мені мало бути чудово.
Де-не-де в підлогу в’ївся той самий запах тварини, який я помітив ще на хлопчику, а в інших місцях підлога була тверда й слизька. Я аж ковзався, йдучи за хлопчиком по дому. Коли маленький чоловік брав мене на руки, між нами переливався такий потік любові, що в мене аж у животі нило, неначе їсти хотілося.
Я лежав на підлозі з хлопчиком, боровся з ним за якусь ганчірку, аж тут будинок ледь затремтів, і я почув уже знайомий мені звук — грюкнули двері машини.
— Тато приїхав, — сказала жінка, яку звали Мама, хлопчикові, якого звали Ітан.
Ітан підвівся й став обличчям до дверей, а Мама зупинилася біля нього. Я схопив свою ганчірку й переможно нею потрусив, але це було не так цікаво, як коли хлопчик тримав її за інший кінець.
Відчинилися двері.
— Привіт, татку! — закричав хлопчик.
Чоловік увійшов до кімнати й дивився то на жінку, то на хлопчика.
— Ну, а це що таке? — спитав він.
— Тату, мама знайшла це цуценя… — сказав Ітан.
— Він сидів замкнений у машині, ледь не помер від теплового удару, — розповіла Мама.
— Можна, ми його залишимо, татку? Це найкращий собака на світі!
Я вирішив скористатися моментом і стрибнув на черевики хлопчика, схопив зубами шнурівки.
— Ну… Я навіть не знаю. Зараз не найкращий час, — сказав батько. — Ти знаєш, скільки клопоту з цуценятами? Тобі, Ітане, ще тільки вісім років, а собака — це велика відповідальність.
Я смикнув за шнурки, вони піддалися та повиснули з його черевиків. Я спробував їх кудись занести, але вони так і залишилися на його ногах — мене аж назад відкинуло, і я впав униз головою. Я загарчав, знову кинувся на шнурівки, схопив їх і щосили став шарпати.
— Я про нього дбатиму: і гуляти буду, і годувати, і купати його! — казав хлопчик. — Він найкращий собака на світі, татку. Він уже вихований, у хаті не шкодить!
Приборкавши його черевики, я вирішив, що час зробити маленьку перерву, тому присів і вдовольнив одразу й велику, й малу потребу.
Оце так реакція була тоді!
Невдовзі ми з хлопчиком уже сиділи на м’якій підлозі. Мама казала: «Джордж?», тоді Ітан гукав: «Джордж? До мене, Джордже! Привіт, Джордже!» Тато казав: «Скіппі?», а Ітан питав: «Скіппі? Може, ти в нас Скіппі? Скіппі, до мене!»
Ох і стомливо це було.
Пізніше, коли ми гралися на задньому дворі, хлопчик називав мене Бейлі.
— До мене, Бейлі! Бейлі, до мене! — кричав він і плескав себе по колінах.
Коли я підбігав до нього, він кидався тікати — ми так і бігали двором по колу. Наскільки я зрозумів, це було продовження тієї забавки, в яку ми грали в хаті, тож я був готовий відповідати на «Хорнета», «Айка» чи «Батча», але, схоже, цього разу «Бейлі» вже до мене прилипло.
Після наступного прийому їжі хлопчик узяв мене в дім.
— Бейлі, я хочу тебе познайомити з котом Димком.
Міцно тулячи мене до грудей, Ітан розвернувся так, що я побачив: посеред підлоги сидів сіро-бурий звір, який зробив великі очі, коли помітив мене. Ось він, той запах, що я вчув! Тварина була більша за мене, у неї були маленькі вушка, за які, напевне, весело її покусати. Я став вириватися, щоб погратися з новим товаришем, але Ітан мене не відпускав.