— Ходи сюди.
— А нащо? — запитала Нюра.
— Просто так.
— Просто так можна і через стіл говорити, — впиралася вона.
— Ну ходи, — жалібно сказав він, — я ж тебе не вкушу.
— Ні до чого все це, — сказала Нюра і, обійшовши стіл, сіла ліворуч від Чонкіна на певній віддалі.
Помовчали. На протилежній стіні голосно цокотіли старі ходики, але їх у темряві не було видно. Бралося на ніч.
Чонкін глибоко зітхнув і присунувся до Нюри. Нюра зітхнула ще глибше і відсунулась. Чонкін знову зітхнув і присунувся. Нюра знову зітхнула і відсунулася. Скоро вона опинилася на самісінькому краєчку лавки. Сунутися далі було небезпечно.
— Щось холоднувато стало, — сказав Чонкін, кладучи ліву руку їй на плече.
— Та не так уже й холодно, — заперечила Нюра, намагаючись скинути його руку з плеча.
— Щось руки змерзли, — сказав він і правою поліз Нюрі за пазуху.
— А ви взагалі-то завжди на ероплані літаєте? — запитала вона, вдаючись до останньої відчайдушної спроби звільнитися.
— Завжди, — сказав він, просовуючи руку в неї під пахвою за спину, щоб розстебнути ліфчик.
Був чи то день, чи то вечір, чи то світло, чи то сутінки. Чонкін прокинувся від того, що відчув — хтось викрадає його літака. Він зірвався з ліжка, на якому поруч з ним нікого не було, і вибіг на ґанок. Тут він угледів Самушкіна, який поквапливо впрягав у літака білого коня, схожого на Чалого. «Ти що робиш?» — вигукнув Чонкін, але Самушкін, нічого не відповівши, швидко стрибнув у кабіну і вдарив коня віжками. Кінь підскочив і, чеберяючи ногами, легко полетів над землею, а за ним понад самісінькою землею полетів і літак. На нижньому крилі, звісивши ноги, сиділи ті ж дівчата, які вдень проїжджали повз Чонкіна на возі, серед них сиділа й Нюра, вона махала йому сапкою, щоб він доганяв. Чонкін побіг за літаком, і здавалося, ось-ось наздожене, але літак вислизав від нього, а бігти було дедалі важче, заважали перекинута через плече скатка і гвинтівка, яку він тримав у руці. Він подумав, що гвинтівка йому зовсім не потрібна, бо старшина забув видати набої, і, кинувши гвинтівку, побіг значно швидше. Ось він уже майже наздогнав літака і хотів ухопитися за простягнуту Нюрою сапку, як раптом перед ним постав старшина і грізно запитав: «Ти чому не вітаєшся?» Він на мить завмер перед старшиною, не знаючи, чи відповідати йому, чи й далі гнатися за літаком, а старшина знову закричав: «Ану ж бо пройди мимо стовпа і десять разів привітай його!» Чонкін став квапливо озиратися, аби швидше виконати наказ старшини, доки літак ще не відлетів далеко, але стовпа ніде не було видно.
«Значить, ти не бачиш цього стовпа! — закричав старшина. — А от я тобі зараз око вийму, тоді ти в мене все побачиш, що треба!» Із цими словами старшина підійшов до нього, вийняв праве око, простягнув уперед, у простір, і цим вийнятим оком Чонкін дійсно побачив перед собою потрісканий стовп, на якому горіла лампочка. Він ще подумав: навіщо вона, цікаво, горить, коли й без неї світла досить? Він узяв у старшини власне око і пішов у напрямку до стовпа, але згадав про літак і озирнувся.
Літак був тут же, за спиною. Він непорушно завис у повітрі над землею, а кінь безпорадно чеберяв ногами, проте не міг зрушити з місця. «Треба б його підкувати», — подумав він і побачив старшого політрука Ярцева, який вийшов з-за гори і манив його пальцем. Чонкін озирнувся на старшину, щоб спитати в нього дозволу, але старшина вже був зайнятий іншим: він мчав верхи на каптенармусі Трохимовичу по якомусь наїждженому колу, а посеред кола стояв підполковник Пахомов і батожив довгим нагаєм то одного, то другого.
Коли Чонкін підійшов до Ярцева, той нахилився до самого його вуха, а Чонкін злякався і закрив вухо долонею. «Не бійся, не плюне», — сказав позаду Самушкін. Іван забрав руку. Ярцев ураз перекинувся жуком і заліз йому у вухо. Чонкіну стало лоскотно, він хотів витрусити Ярцева, але той тихо мовив: «Не хвилюйтеся, товаришу Чонкін, ви — особа недоторкана, і я вам зробити нічого не можу. Мені доручено повідомити вам, що в товариша Сталіна ніяких дружин не було, бо він сам — жінка».
Сказавши це, Ярцев знову перекинувся людиною, зістрибнув на землю і подався за гору.
Тут з неба повільно спустився товариш Сталін. Він був у жіночому платті, вусатий і з люлькою в зубах. У руках він тримав гвинтівку.
— Це твоя гвинтівка? — строго запитав він з легким грузинським акцентом.
— Моя, — пробурмотів Чонкін неслухняним язиком і простягнув руку до гвинтівки, але товариш Сталін відсторонився і сказав:
— А де старшина?
Підлетів старшина верхи на Трохимовичі. Трохимович нетерпляче рив землю копитом, намагаючись скинути із себе старшину, але той міцно тримав його за вуха.
— Товаришу старшина, — сказав Сталін, — рядовий Чонкін кинув свій пост, втративши при цьому бойову зброю. Нашій Червоній Армії такі бійці не потрібні. Я раджу розстріляти товариша Чонкіна.
Старшина поволеньки зліз із Трохимовича, взяв у Сталіна гвинтівку і наказав Чонкіну:
— Лягти!
Чонкін ліг. Під ним була пилюка, грузька пилюка, яка його засмоктувала, лізла в рот, у вуха, в очі. Він намагався розгребти пилюку руками, ждав команди «відставити», але команди не було, і він провалювався дедалі глибше й глибше. Раптом до його потилиці доторкнулося щось холодне, він зрозумів, що це цівка рушниці і зараз гримне постріл…
…Він прокинувся, вкритий холодним потом. Поруч із ним, притулившись до його плеча, спала якась жінка, він не одразу згадав, хто ця жінка і як вони опинилися в одному ліжкові. Лише побачивши свою гвинтівку, яка спокійно висіла на вішалці для верхнього одягу, все згадав, зістрибнув на холодну підлогу і, наступаючи на зав’язки кальсонів, кинувся до вікна.
За вікном світало. Літак стояв на тому ж місці, його невеликі недоладні крила чітко чорніли на тлі просвітлілого неба. Чонкін полегшено зітхнув і, озирнувшись, зустрівся з Нюриним поглядом. Нюра хотіла заплющити очі, але не встигла, тепер не дивитися було б нерозумно, а дивитися — соромно. І соромно було, що рука її, пухка, біла, гола до плеча, лежить поверх ковдри. Нюра поволі потягла руку вбік, аби сховати, і при цьому всміхнулася ніяково. Чонкін теж знітився, але, не бажаючи цього показувати, не знаючи, що вчинити, ступив до Нюри, взяв її руку в свою, потряс злегка і сказав:
— Здрастуйте.
Того ранку жінки, які вигонили в поле худобу, бачили, як із Нюриної хати, босий і без гімнастерки, вийшов Чонкін. Наблизившись до літака, він довго одв’язував його, потім розібрав частину тину, вкотив літака на город, а тин знову загородив воринами.
Визначною рисою голови Голубєва була непереборна схильність до сумнівів. Коли дружина вранці питала його: «Що їстимеш — яєчню чи картоплю?» Він відповідав: «Давай картоплю».
Вона діставала з печі чавунець із картоплею, і цієї ж миті він знав цілком певно, що хоче яєчні. Дружина пхала чавунець назад і йшла в сіни по яйця. Повертаючись, зустрічалася з винуватим поглядом чоловіка — він знову хотів картоплі.
Іноді він навіть сердився:
— Давай щось одне, не примушуй мене думати про дурниці.
Право на вибір його завжди пригнічувало. Він невимовно мучився, коли міркував, яку сьогодні зодягти сорочку — зелену чи синю, які чоботи — старі чи нові. Щоправда, за останні двадцять з гаком років у країні було чимало зроблено для того, аби Голубєв не сумнівався, проте якісь сумніви в нього все ж лишалися і поширювалися часом навіть на такі речі, в яких узагалі сумніватися на той час було не заведено. І недарма другий секретар райкому Борисов казав іноді Голубєву: