Останні дні, щоразу виходячи надвір, Чонкін задирав голову і видивлявся в небо, чи не з’явиться там цятка, яка повільно збільшуватиметься, і прикладав до вуха долоню, чи не почується гудіння двигуна. Та ні, нічого не було видно, нічого не було чути.
Не знаючи, до чого вдатися, і геть зневірившись, Чонкін вирішив звернутися по пораду до мудрої людини. Такою людиною виявився сусід Нюри — Кузьма Матвійович Гладишев.
Кузьму Гладишева не лише в Красному, а й по всій окрузі знали як людину вчену. Про вченість Гладишева свідчив хоча б той факт, що на дерев’яному нужнику, який стояв у нього на городі, великими чорними літерами було написано: «WАТЕR СLОSЕТ».
Займаючи непримітну і низькооплачувану посаду колгоспного комірника, Гладишев зате мав багато вільного часу для поповнення знань і утримував у своїй маленькій голові стільки різноманітних відомостей з різних галузей, що люди, знайомі з ним, тільки зітхали заздро і з повагою — оце, мовляв, так! Чимало з них стверджувало, що, розбуди Гладишева опівночі і питай будь-що, він не замислюючись дасть найґрунтовнішу відповідь і будь-яке явище природи пояснить з точки зору сучасної науки, без участі потойбічних божественних сил.
Усіх цих знань Гладишев добився виключно шляхом самоосвіти, бо смішно ж було б приписувати тут якусь заслугу церковнопарафіяльній школі, де він закінчив усього лише два класи. Знання, надбані Гладишевим, можливо, і пролежали б у його голові без будь-якого вжитку, коли б не Жовтнева революція, яка звільнила народ від усілякого рабства і кожному громадянинові дозволила дертися до сяючих і кам’янистих вершин науки. Треба відзначити, що в розкріпаченому розумі Гладишева й раніше виникало багато оригінальних наукових ідей. Кожен життєвий факт не поминав його уваги, а наштовхував на різноманітні думки. Побачить, скажімо, Кузьма на печі тарганів і міркує: а чи не можна їх, припустимо, зв’язати між собою і спрямувати в один бік? Це ж така сила вийде, що її з вигодою можна використати в сільському господарстві. Погляне на хмаринку і міркує: а чи не можна замкнути її в оболонку і використати як аеростат? Кажуть (тепер це важко перевірити), що саме Гладишев першим, задовго до професора Шкловського, висловив припущення про штучне походження супутників Марса.
Але, окрім усіх цих супутніх ідей, була в Гладишева ще й така, якій він вирішив присвятити все своє життя і опосередковано через неї обезсмертити своє ім’я в науці, а саме: натхнений прогресивним ученням Мічуріна й Лисенка, задумав він створити гібрид картоплі з помідором, себто таку рослину, в якої внизу росли б плоди картоплі, а згори одночасно дозрівали б помідори. Майбутній свій гібрид Гладишев назвав у дусі того великого часу «Шлях до соціалізму», чи скорочено «ШДОС», і мав намір поширити свої досліди на всю територію рідного колгоспу, але йому цього не дозволили, тож довелося обмежитися територією власного городу. Ось чому йому доводилося купувати картоплю і помідори в сусідів.
Досліди ці поки що реальних результатів не давали, хоча деякі характерні ознаки шдосу стали вже з’являтися: листки і стебла на ньому були наче картопляні, зате коріння — викапане помідорне. Але, незважаючи на численні невдачі, Гладишев не вішав носа, розуміючи, що справжнє наукове відкриття вимагає праці і багатьох жертв. Люди, котрі знали про ці досліди, ставилися до них з недовір’ям, однак хтось Гладишева помітив і підтримав, чого не могло бути в прокляті царські часи.
Якось у районній газеті «Більшовицькі темпи» було видрукувано про Гладишева великий, у два підвали, нарис під рубрикою «Люди нового села», який називався «Селекціонер-самородок». Тут же було вміщено й фотографію самородка, який схилився над кущем свого гібрида, наче розглядаючи крізь нього зримі риси прекрасного майбутнього нашої планети. Після районної відгукнулася й обласна, надрукувавши невелику замітку, а далі вже й всесоюзна в проблемній статті «Наукова творчість мас» згадала прізвище Гладишева в загальному списку. У своїх пошуках і в боротьбі з рутиною Гладишев опирався ще на відгук одного сільгоспакадеміка, хоча відгук був негативним. На листа, надісланого йому особисто, академік відповів, що досліди, які провадить Гладишев, — антинаукові й безперспективні. Але, попри все, він радив Гладишеву не розчаровуватися і, посилаючись на приклад древніх алхіміків, стверджував, що в науці ніяка праця не буває даремною, можна шукати одне, а знайти інше. І лист цей, незважаючи на його зміст, справив на адресата сильне враження, тим паче, що надрукований був на офіційному бланку солідної установи, де Гладишева називали «шановний товаришу Гладишев» і де академік власноручно залишив підпис. І на всіх, хто читав листа, це теж справляло певне враження. Але коли самородок — укотре вже — розпочинав із кимось обговорювати перспективи, які відкриються перед світом після впровадження шдосу, люди нудилися, відходили вбік, і Гладишев, подібно до багатьох наукових геніїв, перебував у цілковитій самотності, доки не трапився йому Чонкін.
Гладишев полюбляв розповідати про свою справу, а Чонкін з нудьги був не проти того, аби послухати. Це їх зблизило, і вони потоваришували. Часом Чонкін вийде надвір у справах чи просто так, а Гладишев уже порпається на своєму городі — підгортає, прополює, поливає. І завжди в одному й тому ж костюмі: кавалерійське галіфе, заправлене в поношені юхтові чоботи, стара подрана майка і крислатий солом’яний бриль у вигляді сомбреро (де він тільки знайшов його, незрозуміло).
Чонкін помахає селекціонеру рукою:
— Сусіде, здоров!
— Бажаю здрастувати, — ввічливо відповість сусід.
— Як життя? — поцікавиться Чонкін.
— Труджусь, — звучить скромна відповідь.
Так слово за словом і триває розмова, повільна, невимушена.
— Ну коли ж то в тебе картопелька з помідором виросте?
— Постривай, ще рано. Усьому, як то мовиться, свій строк. Спершу ще одцвісти мусить.
— Ну, а якщо в цьому році знов не вийде, що робитимеш? — цікавиться Чонкін.
— У цьому має вийти, — з надією зітхає Гладишев. — Та ти сам поглянь. Стебло виходить наче й картопляне, а на листі нарізи, як на томатах. Бачиш?
— Та хто його зна, — сумнівається Чонкін, — зараз начебто й не розбереш.
— Ну як же ж не розбереш, — ображається Гладишев. — Ти поглянь, кущі які пишні.
— Щодо пишноти, це так, — погоджується Чонкін. І обличчя його жвавішає. У нього теж виникла ідея. — Чуєш, а так не може вийти, аби помідори були внизу, а картопля згори?
— Ні, так не може, — терпляче пояснює Гладишев. — Це суперечило б законам природи, бо картопля є частиною кореневої системи, а томати — зовнішній плід.
— А взагалі-то було б цікаво, — не здається Чонкін. Для Гладишева запитання Чонкіна, може, й видаються дурнуватими, але що дурніше запитання, то розумніше можна на нього відповісти, тому обидва провадили ці розмови з великим задоволенням. Щодень міцнішала їхня дружба. Вони вже домовлялися, щоб зустрітися по-сімейному: Чонкін із Нюрою, а Гладишев зі своєю дружиною Афродітою (так звав її Гладишев, а за ним стали звати й інші, хоча зроду вона мала ймення Фросина).
Того дня Чонкін устиг переробити купу справ. Натягав води, нарубав дров, нагодував дертю кабана Борка і зварив обід для себе й для Нюри. Відтак він звично, як був, у Нюриному фартуху сідав до віконечка і, підперши голову руками, чекав Нюру. А інколи, щоб час швидше збігав, сідав до вікна з вишиванням. Поглянути на солдата, який сидить у жіночому фартуху біля вікна та ще й вишиває, — сміхота, та що вдієш, коли Чонкіну подобалося вишивати? Цікаво йому було, коли з різнокольорових хрестиків складалася подоба півня, чи троянди, чи ще чогось.