— Голубєв Іван Тимофійович, голова колгоспу, — чітко назвав він себе, намагаючись дихати про всяк випадок набік.
— Лейтенант Мелешко, — відрекомендувався льотчик. Голову трохи спантеличило, що представник Найвищої Інспекції такий молодий і в такому скромному званні, але він виду не подав і сказав:
— Дуже приємно. Чим можу вам зарадити?
— Та я й сам не знаю, — відповів льотчик. — У мене мастилопровід лопнув і двигун заклинило. Змушений був сісти.
— За завданням? — уточнив голова.
— Яке завдання? — спитав льотчик. — Я ж вам кажу — змушений. Двигун заклинило.
«Давай, давай, патякай більше», — подумав Іван Тимофійович, а вголос сказав:
— Коли щось із двигуном, так тут можна допомогти. Степане, — звернувся він до Лукова, — ти глянув би, що воно там таке. Він у нас на тракторі працює, — пояснив голова льотчику. — Будь-яку машину розбере і знову збере.
— Ламати — не будувати, — підтвердив Луков і, діставши з бокової кишені своєї засмальцьованої куртки розвідний гайковий ключ, рішуче посунув до літака.
— Е-е, не треба, — поквапно зупинив його льотчик. — Це не трактор, а літальний апарат.
— Різниці немає, — все ще не полишав надії Луков. — Що там гайки, що тут. В один бік крутиш — закручуєш, в інший бік крутиш — відкручуєш.
— Вам треба було не тут сідати, — сказав голова, — а біля Старо-Клюквиного. Там і МТС, і МТМ — ураз би полагодили.
— Коли змушений сісти, — терпляче пояснив льотчик, — вибирати не доводиться. Побачив — поле не засіяне, і сів.
— Травопільної системи дотримуємося, тому й не засіяно, — сказав голова, виправдовуючись. — Може, хочете оглянути поля чи перевірити документацію? Прошу до контори.
— Та навіщо мені ваша контора! — розсердився льотчик, завваживши, що голова до чогось хилить, а до чого збагнути не міг. — Хоча зачекайте. У конторі телефон є? Мені подзвонити треба.
— Чого ж одразу дзвонити? — образився Голубєв. — Ви б спершу поглянули що до чого, з людьми б погомоніли.
— Послухайте, — заблагав льотчик, — що ви мені голову морочите? Навіщо мені говорити з людьми? Мені з начальством поговорити треба.
«Он яка розмова почалася, — відзначив подумки Голубєв. — На «ви» і без матюків. І з людьми балакати не хоче, а зразу з начальством».
— Діло ваше, — сказав він приречено. — Тільки, я гадаю, з людьми погомоніти ніколи не завадить. Люди, вони все бачать, усе знають. Хто сюди приїжджав, і хто що казав, і хто кулаком по столу грюкав. Ет, що там казати! — він махнув рукою і запросив до себе в бідарку. — Сідайте, одвезу. Дзвоніть, скільки хочете.
Колгоспники знову розступилися. Голубєв послужливо підсадив льотчика в бідарку, відтак виліз сам, від чого ресора з його боку геть прогнулася.
Черговий по частині капітан Завгородній у розстебнутій гімнастерці і давно не чищених, укритих товстим шаром пилу чоботях, змучений спекою, сидів на ґанкові штабу і спостерігав за тим, що відбувалося перед входом до казарми, де розташувалася комендантська рота.
А відбувалося там от що. Червоноармієць останнього року служби Іван Чонкін, маленький, кривоногий, у гімнастерці, що збилася під паском, у пілотці, насунутій на великі червоні вуха, і в обмотках, які сповзали, стояв струнко перед старшиною роти Пєсковим і злякано дивився на нього запаленими від сонця очима.
Старшина, вгодований рожевощокий блондин, розсівся на лавочці з нефарбованих дощок і, заклавши ногу на ногу, посмоктував цигарку.
— Лягти! — неголосно, наче знехотя, скомандував старшина, і Чонкін слухняно гепнувся на землю.
— Відставити!
Чонкін зірвався на ноги.
— Лягти! Відставити! Лягти! Товаришу капітан! — гукнув старшина Завгородньому. — Ви не скажете, скільки на вашому золотому?
Капітан поглянув на свого великого годинника Кіровського заводу (не золотого, звичайно, старшина пожартував) і ліниво відповів:
— Пів на одинадцяту.
— Так рано, — пожурився старшина, — а спека, хоч вмирай. — Він обернувся до Чонкіна. — Відставити! Лягти! Відставити!
На ґанок вийшов днювальний Алімов.
— Товаришу старшина! — гукнув він. — Вас до телефону!
— Хто? — запитав старшина, невдоволено озираючись.
— Не знаю, товаришу старшина. Голос такий хрипкий, наче застуджений.
— Запитай хто.
Днювальний зник у дверях, старшина обернувся до Чонкіна.
— Лягти! Відставити! Лягти!
Днювальний повернувся, підійшов до лавки і, з жалем дивлячись на розпростертого в пилюці Чонкіна, доповів:
— Товаришу старшина, з лазні дзвонять. Запитують: мило самі будете отримувати чи пришлете когось?
— Ти ж бачиш, я зайнятий, — стримуючись, сказав старшина. — Скажи Трохимовичу — хай отримає. — І знову до Чонкіна: — Відставити! Лягти! Відставити! Лягти! Відставити!
— Слухай, старшина, — поцікавився Завгородній, — а за що ти його?
— Та він, товаришу капітан, нехлюй, — охоче пояснив старшина і знову поклав Чонкіна. — Лягти! Службу вже закінчує, а вітати не навчився. Відставити! Замість того щоб як належить честь віддавати, пальці розчепірені до вуха приставить і йде не стройовим кроком, а як на прогулянці. Лягти! — старшина дістав із кишені хустинку і витер спітнілу шию. — Стомишся з ними, товаришу капітан. Марудишся, виховуєш, нерви збавляєш, а толку катма. Відставити!
— А ти його мимо стовпа поганяй, — запропонував капітан. — Хай пройде десять разів стройовим кроком туди й назад і привітається.
— Це можна, — сказав старшина і поплював на цигарку. — Це ви правильно, товаришу капітан, кажете. Чонкін, ти чув, що сказав капітан?
— Чонкін стояв перед ним, важко дихаючи, і нічого не відповідав.
— А вигляд який! Весь у пилюці, замурзаний, не боєць, а тюхтій. Десять разів туди й сюди, рівняння на стовп, кроком… — старшина витримав паузу, — руш!
Ось так, — пожвавішав капітан. — Старшина, накажи: хай носок тягне краще, сорок сантиметрів від землі. Ех, роззява!
А старшина, заохочений підтримкою капітана, командував:
— Вище ногу. Руку зігнути в лікті, пальці до скроні. Я тебе навчу вітати командирів. Кругом …арш!
У цей час у коридорі штабу задзвонив телефон. Завгородній покосував на нього, але не підвівся, йти не хотілося. Він гукнув:
— Старшина, ти поглянь, у нього обмотка розмоталася. Він же зараз заплутається і впаде. Просто зі сміху померти. І навіщо тільки таке одоробло в армію беруть, га, старшина?
А телефон у коридорі дзвонив щораз наполегливіше і голосніше. Завгородній неохоче підвівся і пішов у штаб.
— Слухаю, капітан Завгородній, — мляво, спроквола сказав він у трубку.
Відстань між селом Красне і місцем розташування частини була кілометрів сто двадцять, а можливо, й більше, чути було кепсько, голос лейтенанта Мелешка забивали якийсь тріск, музика, і капітан Завгородній насилу зрозумів, у чому річ. Спочатку він не надав повідомленню лейтенанта належного значення і намірився додивлятися попереднє видовище, але дорогою від телефону до дверей збагнув сенс почутого. І, усвідомивши, що сталося, застебнув комір гімнастерки, витер чобіт об чобіт і пішов доповідати начальникові штабу.
Постукавши кулаком у двері (начальник штабу був трохи глухуватим), Завгородній, не чекаючи відповіді, прочинив їх і, переступивши поріг, закричав:
— Дозвольте ввійти, товаришу майор?
— Не дозволяю, — тихо сказав майор, не підводячи голови від своїх папірців.
Але Завгородній не звернув на його слова ніякої уваги, він не пригадував випадку, аби начальник штабу комусь щось дозволив.
— Дозвольте доповісти, товаришу майор?
— Не дозволяю, — майор підвів голову від паперів. — Що це у вас за вигляд, капітане? Неголені, ґудзики і чоботи не начищені.
— Пішов ти… — впівголоса сказав капітан і весело поглянув майору в очі.
По губах капітана начштабу зрозумів приблизний зміст сказаного, але не був певен цього, оскільки взагалі не міг собі уявити, аби молодший за званням грубив старшому. Тому він удав, що не зрозумів капітана, і вів своє: