А Лужин достає з кишені годинника, дивиться, ну шо, каже, товариші, мабуть, приступимо. Одкривай, каже, наглядачеві. Той тихесенько підійшов, ключа ледь чутно вставив. Потім – раз! – двері розчинились і всі туди, в камеру, увірвались, прямо як звірі. Дивлюсь на бритого, він як нас угледів, так прямо в один момент і весь так от з лиця білий став, затрясся і навоняв крепко. А тут йому чорний мішок на голову – раз! Руки назад скрутили і – бігом-бігом – волочать його в першу камеру і притискають головою до дірки. А я стою і дивлюсь, як у кіно, наче мене це зовсім і не торкається.
Чую, хтось кричить мою фамілію, но оп’ять же як би уві сні.
Потім бачу, підбігає до мене Лужин, весь червоний, шо стоїш, туди тебе й розтуди, хтось мене у спину штовхає, я нагана з кобури витяг, до голови приставив і чую із-під мішка такий це тихий голос:
– Будь-ласка, поскоріше.
Я й рад би поскоріше, та рука сама туди-сюди смикається, а палець не слухається, як дерев’яний. Лужин кричить: стріляй, мать твою перемать, а я и-и-и, рука стрибає, а палець не гнеться. Попов Василь вихопив у мене револьвер, дозвольте, каже, товариш начальнік. Ні, кричить Лужин, ні. Нехай вчиться. А якщо сам не може, нехай, мол, жінка покаже, хто із них мужик, а хто баба. Я прямо так і ахнув, як же можна таке жінці предлагати, кричу: Люба, Люба! А Люба з такою це, представляєш, улибочкою каже:
– А шо? Я можу.
– Можеш? – каже Лужин. – На!
Забрав у наглядача нагана, оддає Любі. Люба бере нагана, питає, як тримати, на шо натискати, приставляє до приговореного, потім повертається і питає, куди стріляти, в скроню, мол, чи в потилицю?
Тут, Нюра, і Лужин не витримав:
– Стріляй! – кричить. – Мать твою так! – І собакою її в женскому роді назвав.
А вона повернулась до нього і обратно все з тою ж улибочкою:
– Шось-то і ви, – каже, – товариш начальнік, нєрвнічаєте.
І опять приставила наган, руку витягла, сама відсунулась, спідницю підібгала, щоб не забризкатись, а очі усе ж таки зажмурила…
Пострілу я не чув, був уже в обмороці. Очухався в коридорі. Попов Василь мені воду на морду ллє і по щоках ляскає.
А потім, шо ж ти думаєш, мене знову перевели в рядові наглядачі, її – повіриш, ні? – взяли бійцем-сполнітєлєм. І квартиру ми ту получили. І на кроваті тій разом спали. І ось там я заболів. Прийду додому, не можу собі місця знайти. Сяду на стілець, тут же зриваюсь, тут же сидів той, якого застрелили. Апетит втратив, шматок у горло не лізе. По ночах спати не можу, все мені той чоловік сниться. І все повторяє одне і те: «Будь-ласка, поскоріше». Просинався я завжди із криком. А Люба до мене: ну шо ти, шо ти! Та іншим разом зачне ластитись та підкочуватись, щоб своє удовольствіє справить, і я вроді тоже не проти, але потім згадаю, як вона з наганом стоїть і спідницю свою підгинає, і мене тут же починає тошнити не якось так, а насправді, якось і до уборної не добіг, вирвало в коридорі.
І так ось я жив, жив, життю не радий, і руки хотів уже на себе накласти, а тут викликають мене на комісію і кажуть: ви зі своєї служби відзиваєтесь на оборонні роботи. І ось послали мене в Тульську область проти танків канави рити, ну а там мене всього як є облапошили. Шапку украли, рукавиці украли, я туди-сюди до начальства, а вони кажуть, наше діло маленьке, ми вартових до ваших рукавиць приставити не можемо. І примушували працювати. І ось я там геть обморозився і тифом захворів, списали мене підчисту, іди, кажуть, папаша, куди хочеш, може, хоч вдома помреш. Я, звичайно, міг би повернутися до Люби, та як згадаю, так не можу. Ось і прийшов до тебе.
14
Як уявиш собі, на якій волосині висить і тремтить грудочка нашого життя, так мимоволі спаде на думку, що це диво велике, коли цій грудочці вдається провисіти бодай декілька літ, не кажучи вже про десятки, які випали нам із вами, добродію-читачу. У декого час життя обчислюється днями, а кому природа наче пошкодувала навіть годин зайвих виділити, щоб поглянути хоча б, як сонечко сяє, хоч до материнського обличчя посміхнутися.
З Нюрою диво не подружилось. Збігала вона з поштового ґанку, послизнулась на заледенілій сходинці, вдарилася з розмаху потилицею, а біль у животі тільки опісля відчула. Зате такий біль, наче вилами її наскрізь пропороли. Тут же й пологи почалися. На крик її збіглися подруги по роботі, на руках перенесли через дорогу в амбулаторію. Там, у коридорі, не добравшись до фельдшерки Алевтини Кузьмівни, вона легко народила недоноска чоловічої статі вагою менше одного кілограма.
Чахле дитя три дні і три ночі кричало майже безперестану, а четвертої ночі не пережило. Амбулаторія війною була спустошена. Ні медиків, ні медикаментів у ній не вистачало. Було б усе це – можливо, і вижило б дитя. Далі могло і взагалі усе скластися інакше. Може, виявився б у нього неабиякий інтелект і талант, і став би він письменником або фізиком-теоретиком, а то й оперним співаком. Могло б бути і попростіше: отримав би освіту п’ять-шість класів, закінчив би курси трактористів чи водіїв. На гармошці навчився б грати, дівчат приманювати. У армії відслужити встиг би ще до Афганської війни й одружитися. Одружився б на жінці пишнотілій та теплій, стусав би її сп’яну, люблячи і не з усієї сили, а вона б йому діточок породила, одного-двох, не більше. Більше при наших зарплатах він би не потягнув. Ну все це би-би-би, а могло б і інакше вийти. Підріс би, зв’язався з кепською компанією, школу б кинув, пити почав, курити, колотися, красти, потрапив би до тюрми чи психушки, а то й бомжом став би, по смітниках шастав би. Усіляко-всіляко судьба могла б скластися. Могла б і так, що мати не рада була б, що народився і не помер немовлям. А так, що гадати, померло немовлятко, нічого хорошого не побачивши, але й не согрішивши ні разу, і тому достойне місця в раю. Померло, і смертю цією природа наче стерла останній доказ Нюриного зв’язку з пощезлим коханцем.