20
…Наприкінці сорокових років з’явилися в селах фотографи-шабашники. За невеликі гроші, а то й за натуральну плату продуктами збільшували фотографії, а якщо треба, прикрашали, підмолоджували, одягали пристойніш. Один такий, у довгому, до п’ят, суконному пальті, в шляпі з опущеними крисами, з ящиком через плече, постукав до Нюри.
– Ну що, хазяйка, будемо робити портрети?
– Чого? – перепитала Нюра.
– Збільшую портрети. З мухи роблю слона, з маленької карточки – великий портрет. Одинарний коштує п’ятнадцять рублів, подвійний – четвертак.
Він відкрив папку і став показувати ретушовані фотопортрети різних людей і те, з чого вони були зроблені. Подібні творіння Нюра уже в когось бачила і не раз думала, як би і їй замовити щось подібне, але не знала, де і як. А тут підвернулась така оказія. Вона запросила фотографа до хати, показала йому карточки – свою й Івана. Знімок Івана, пришпилений булавкою до стіни, був маленький і вицвів. Людину, на ньому зображену, було ледь видно і схожою вона була на в’язня: голова обстрижена, очі великі, витріщені. На звороті залишилася посвята:
– Муж? – запитав фотограф.
– Муж, – зраділа вона запитанню. – На війні погибши. Герой Радянського Союзу був, полковник.
– Зрозуміло, – сказав фотограф. Йому в його практиці і генерали стрічались. – Так, може, його в полковницькій формі, з орденами зобразимо?
– А можна? – здивувалась Нюра.
– Усе можна, мамаша, – сказав фотограф. – Десятку накинеш, ми твого мужа хоч в генерали возведемо, а добавиш іще п’ятірку, то й маршалом зробимо. Згодна? Як, у кашкеті будемо робити, в папасі чи без нічого?
– У льотчицькому кашкеті можна? – запитала Нюра.
– Можна в льотчицькому.
Так і домовились.
І через тиждень з’явився на стіні у Нюри портрет, зроблений точно як було замовлено. Сама Нюра у строгому темному жакеті, у білій кофточці, і коса укладена навкруг голови. Поруч із нею хвацький військово-повітряний полковник у кашкеті з кокардою, у золотих погонах із зірочками, на грудях з обох боків ордени, а зліва над орденами Золота Зірка Героя. Може, полковник не дуже був схожим на Івана, та й сама Нюра на себе не надто була схожа, але портрет їй сподобався. Так Іван Васильович Чонкін був похований і увіковічений. Але передчасно.
Частина друга
Перетворення
1
Ясного сонячного дня наприкінці червня 1945 року по брукованих вулицях німецького містечка Біркендорф запряжений парою веселих відгодованих коней прудко котив віз на високих колесах із залізним обіддям. Він був завантажений порожніми продуктовими ящиками і так гримів на нерівному брукові, що в найближчих будинках дзеленчали шибки і жителі злякано здригалися, думаючи, що знову канонада. Але, визирнувши на вулицю, одразу заспокоювались, а ті, що були сприйнятливі до кумедного, навіть і посміхалися. На передку, широко розставивши ноги в наспіх накручених обмотках і давно не чищених американських черевиках, сидів, злегка відхилившись назад, радянський солдат невеличкого зросту, худенький. Голова його була обв’язана брудним бинтом, краї якого розпушилися і звисали клаптями з-під пілотки. На грудях метлялася одна-єдина медаль «За звільнення Варшави». Настрій у визволителя Варшави, вочевидь, був хорошим. Міцно тримаючи в розпростертих руках віжки, він під гуркіт ящиків і коліс голосно виспівував пісню, якої його нещодавно навчив аеродромний каптьорщик старший сержант Кисіль:
Перехожих на вулиці було мало, а якщо і справді зустрічалася не дуже стара фрау, навіть якщо не дуже молода, солдат заклично махав рукою і кричав: «Фрау, фікен-фікен!» – цих слів він навчився також від того самого Кисіля.
Несподівано позаду воза почувся ще більший гуркіт. З-за рогу вискочив танк Т-34. На повороті його злегка занесло, він навіть вискочив однією гусеницею на тротуар, ледве не стесавши ліхтарний стовп, але тут же знову зіскочив на бруківку і, висікаючи іскри, помчав донизу по вулиці. Не збавляючи швидкості, поминув воза, оповивши його хмарою відпрацьованих газів. Солдат на возі зморщився і затулив носа.
– Дурень смердючий! – гукнув він услід залізній громадині і покрутив біля скроні пальцем.