Скільки вона ще очікувала на свою чергу, зараз, за давністю літ, встановити вже немає змоги, але винагородою її наполегливості було те, що вона врешті-решт потрапила до кабінету, де за столом сидів чоловік, чий знудьгований вигляд виражав повну байдужість до людських справ.
Він дивився на Нюру без найменшої цікавості, ніби заздалегідь знав, що справа, заради якої вона насмілилась його потурбувати, нічого не варта, надто зараз, на тлі грандіозних подій, що відбуваються. Він сидів, мовчки дивився на Нюру, і вона, не діждавшись ніякого запитання, змушена була сказати, що прийшла клопотатися «за свого мужика».
— За якого? — Борисов уперше розтулив вуста, і стало зрозуміло, що він — не статуя.
— За Івана, — мовила Нюра і розплакалась.
Він поворухнувся, дістав кишенькового годинника і втупився в нього, чи то даючи зрозуміти, що він людина зайнята, чи то засікаючи, скільки часу Нюра проплаче. Може, Нюра плакала довше, ніж належало, — він не витримав і сказав, не підвищуючи голосу:
— Громадянко, тут сльозам не вірять.
Слова ці, вимовлені так просто, справили на Нюру відповідне враження, їй і справді одразу ж перехотілося плакати.
— Тепер, — сказав Борисов, продовжуючи дивитись на годинника, — викладайте швидко прізвище Івана, що з ним трапилось і чого ви хочете.
Вона почала викладати, назвала прізвище, він пожвавішав і швидко перепитав: «Як? Як?» Вона повторила: «Чон-кін».
— Чонкін, — замислено проказав він і записав прізвище на сторінці настільного календаря. — Отже, ви кажете, що він заарештований? Так що ж вас турбує?
— Та як же ж? — сказала Нюра.
— А що як же? — запитав Борисов. — Раз він заарештований, значить, буде суд. Якщо цей ваш Чонкін винен, його покарають, якщо ні… — Тут Борисов, можливо, хотів сказати «виправдають», але, подумавши, закінчив: — …тоді суд прийме інше рішення.
— А як же ж я? — сказала Нюра.
— А що ви?
Нюра знову заплакала і, втираючись кінцем хустини, почала плутано пояснювати, що її вважають сторонньою, а насправді вона не стороння, тому що вона з ним, тобто з Іваном, хоч і без довідки, а жила.
З’явилися ознаки того, що Борисову став уриватися терпець.
— Громадяночко, — сказав він, тарабанячи пальцями по столу, — що ви мені городите? Яке мені діло до того, з ким ви жили? Невже ви гадаєте, що райкому більше нічого робити, як займатися такими дурницями? Ідіть звідсіля!
— Куди? — крізь сльози запитала Нюра.
— Не знаю. До прокурора чи ще до когось. Ідіть!
Та Нюра не йшла. Вона стояла і плакала. А Борисов сидів і дивувався, невже ця дурна жінка не може зрозуміти, хто вона, де перебуває і перед ким стоїть. Обурений цим, він вийшов із-за столу і почав тіснити Нюру до виходу.
— Ну, досить, нічого тут рюмсати. Тут вам не це саме. Тут ми нікому хуліганити не дозволимо. Тут і не таким роги обламували.
Відступаючи під його натиском, Нюра задкувала до самих дверей і, спиною вибивши двері, вискочила з них, мов ошпарена.
Прокурор Павло Трохимович Євпраксеїн на тверезу голову завжди знав, що він робить і для чого. Він розумів, що багато хто не має подібних знань, і тому звично не дивувався чудернацькій поведінці людей.
Нюра, пішовши од Борисова ні з чим, дійшла висновку, що поводила себе неправильно. Тепер вона вирішила діяти так, як радив їй Іван Тимофійович Голубєв. Та одна річ вирішити, а інша — зробити. Коли вона увійшла до кабінету і побачила тілистого поважного чоловіка за великим столом під великим портретом, вона якось одразу ж знітилася і, переступаючи з ноги на ногу, навіть злегка позадкувала, але, дійшовши до порога, зупинилася.
— Ви до мене? — запитав прокурор привітно.
— До вас, — мовила Нюра так тихо, що сама своїх слів не почула.
— А в якій справі?
— Я вагітна, — сказала Нюра.
Якби вона виконала пораду Голубєва в повному обсязі, себто завищала, кинула на підлогу сумку й сама кинулася долі, можливо, це й справило б на прокурора належне враження. Але вона знітилась, почервоніла і цю фразу вимовила так тихо, що не була певна, почув її прокурор чи ні.
— Не зрозумів. Яка? — прокурор приклав до вуха долоню.
— Вагітна, — пробелькотіла Нюра, ніяковіючи ще більше.
— Голосніше.
Коли вона вимовила те ж слово втретє, прокурор нарешті її почув. Він посміхнувся і вийшов з-за столу.
— Вагітна? — перепитав і, м’яко взявши Нюру за плечі, підвів до вікна. — Якщо вагітна, вам не сюди, вам о-он куди треба.
І показав їй на обшиту дранкою будівлю з іншого боку вулиці, у якій, згідно з вивісками, був пологовий будинок та жіноча консультація.
— Ні, — сказала Нюра, — я не про те, я про мужика.
— Від фронту нікого не звільняємо, — поквапно мовив прокурор.
— Та ні, — сказала Нюра.
— А коли щодо аліментів, то ще рано. Тільки після народження дитини.
— Та я не про те, — посміхнулася Нюра. Порівняно з тим, що мав на увазі прокурор, істинна її справа видалася їй далеко простішою і легко вирішуваною. — Мужика ось мого посадили.
— А-а, — мовив прокурор. — Тепер зрозумів. І за що ж?
— А ні за що, — щиросердо сказала Нюра.
— Ні за що? — здивувався прокурор. — А ви в якій країні проживаєте?
— Як це? — не зрозуміла Нюра.
— Ну, я запитую, де ви живете? В Англії, в Америці чи, може, у фашистській Німеччині, га?
— Та ні ж, — пояснила Нюра, — я в Красному живу, в селі, звідсіля сім кілометрів, може, чули?
— Щось чув, — кивнув прокурор. — І що ж у цьому вашому Красному радянської влади немає, чи що, га?
— У Красному немає, — потвердила Нюра.
— Як, зовсім немає?
— Зовсім немає, — сказала Нюра. — Сільрада ж у нас в Ново-Клюквині, через річку. А в нас тільки колгосп.
— А, зрозуміло, зрозуміло, — дійшло до прокурора. Він узяв аркуш паперу і став на ньому щось креслити. — Ось це, значить, річка, тут, за річкою, радянська влада, ось ми її так заштрихуємо. А з цього боку, виходить, зовсім нічого. Та-а-ак, — сказав він, з інтересом розглядаючи креслення, — тоді, звичайно, зовсім інша справа. А то я вже було подумав, як це: радянська влада, і ні за що… Я особисто як прокурор, ну і взагалі, як радянська людина, про такі неподобства ніколи не чув. Ні, звичайно, бувають в нас окремі особи, котрі з дурощів чи зловмисно розпускають різні чутки, але таких людей ми, звичайно, садовимо. За наклеп на наш лад, на наше суспільство, на наш народ, але ж тут не можна сказати — ні за що. Адже так?
— Так, — погодилася Нюра.
— Ну, і чого ж ви від мене хочете?
— Так я ж про свого мужика, — нагадала Нюра.
— А я тут при чому? — розвів руками Павло Трохимович. — Я ж радянський прокурор. І влада моя поширюється тільки на радянській території. А там, де радянської влади немає, там я безсилий.
Зі сказаного прокурором Нюра не зрозуміла нічого і сиділа, чекаючи продовження розмови. Та прокурор ніякої розмови продовжувати, очевидно, не збирався. Він дістав з пластмасового футляра окуляри, посадив їх на носа і, розкривши папку з написом «Справа №…», взявся читати документи, що лежали в ній. Нюра терпляче ждала. Нарешті прокурор звів очі і здивувався:
— Ви ще тут?
— Так я ж про…
— …свого мужика?
— Еге ж, — кивнула Нюра.
— Хіба я незрозуміло пояснив? Ну, що ж, спробую інакше. Запам’ятайте і закарбуйте собі на носі, — він підвищив голос і став погрожувати пальцем, — у нас в Радянському Союзі ні за що нікого не саджають. І я як прокурор попереджую вас якнайсуворішим чином, ви такі балачки облиште. Так, так, і нічого прикриватися своєю вагітністю. Ми нікому — ні вагітним, ні всіляким іншим не дозволимо. Зрозуміло?
— Зрозуміло, — злякалася Нюра.
— Ну, ось і добре, — швидко пом’якшав прокурор. — В основному домовилися. А що стосується деталей, то їх можна й обговорити. Коли щодо вашого чоловіка були допущені окремі порушення закону, ми їх припинимо, а винних, якщо вони є, покараємо. Це я вам обіцяю як прокурор. Як прізвище вашого чоловіка?