Він навіть пробіг кілька кроків за незнайомцем, але потім махнув рукою, зупинився і, сказавши «от дурень!», сплюнув.
Потім витягнув з рукава шарф, намотав його поверх коміра пальта і пішов далі, просторікуючи сам із собою:
— Теж мені, боягуз жалюгідний, прокурора злякався. І правильно робиш, що боїшся, — казав Павло Трохимович, звертаючись до телеграфного стовпа, що трапився йому на дорозі. — Правильно! Ти гадаєш, людина людині хто? Друг? Товариш? Братик? На, понюхай! Людина людині люпус ест! Людина людині — вовчище з ось такими іклами. Так, звичайно, я — прокурор. Я прокурор! — повторив він і побрів далі. — Я комуніст. Я солдат партії. Я не маю права на м’якодухість. Ось поб’ємо німців… Ось комунізм збудуємо, і тоді всім за потребою… Тоді будемо кожного по голівці… гладити. А зараз не час… — він зупинився, поміркував. — І вчора був не час. — Він ще поміркував і озирнувся. — І завтра буде не час. — І знову підвищив голос. — А та все одно! Я боєць! Я солдат!! Я кат!!! Я вбивця!!!! Я наволоч!!!! — вереснув він і вдарив себе кулаком у груди.
Азалія Митрофанівна, або просто Аза, дружина прокурора, сиділа перед дзеркалом і розтирала на вилицях крем. Було пізно. Діти, Оленка і Трохимко, давно полягали спати. Тарілка репродуктора ледь деренчала, передаючи легку музику. За дверима почулися кроки. Аза насторожилася. Двері розчинились, і на порозі в розстебнутому брудному пальті з’явився Павло Трохимович.
— Господи! Знову? — вжахнулася Аза.
— Знову, — кивнув Павло Трохимович. — А ти все цеє? — він потер під очима, ніби також розмащував крем. — Хочеш бути молодою? Не допоможе. Ні. Життя кого хочеш зморщить, навіть жінку прокурора.
— Пашо! — сказала вона докірливо.
— А що «Пашо?» Що «Пашо»! — він погладив пальцем її халат. — Халатик, бач, шовковий.
— Ну, Пашо, ти ж сам купив мені його до дня народження.
— Так, звичайно. — Крокуючи по кімнаті, він робив чудернацькі рухи руками. — Я купив. До дня народження. А за які гроші? А за віщо мені ці гроші платять? А гроші мені платять за те, що я людей… — він наблизив до неї побуряковіле обличчя і різко видихнув: — …убиваю.
— Пашо! — закричала вона. — Подумай, що ти верзеш?
— Ха-ха! — засміявся він. — Подумай. Давно подумав. А що вдієш? У мене сім’я, і всі ви жерти хочете.
— Пашо! — сказала вона з докором. — Ти ж дітей розбудиш.
— А, дітей! — він увірвався в дитячу і, відпихаючи повислу на руці дружину, заволав: — Ану, вставайте, паразити! Я хочу вам оголосити, що ваш батько — кат і вбивця!
Вони не спали. Семикласниця Оленка і п’ятикласник Трохим сиділи кожен на своєму ліжкові, натягнувши до підборіддя ковдри і тулячись до стіни.
— Оленко! Трохимку! — широко розкинувши руки, мати відгороджувала їх від батька. — Не слухайте татка. Татко п’яний.
— Так, я п’яний. І тому кажу правду.
Він вийшов у передпокій і на аркуші, видраному з Оленчиного зошита, тримаючи ручку в кулаці, розбризкуючи чорнило, написав:
Я, прокурор Євпраксеїн П. Т., перебуваючи при здоровому глузді і тверезій (закреслено), зізнаюся у своїй співучасті і оголошую про свій вихід з. Я знаю, на що йду, але в мене більше немає сил, і мій вчинок продиктований моєю громадянською совістю і
На цьому він скінчив і, не поставивши ні крапки, ні часу, ні дати, розписався. І щедрим жестом простягнув папірця дружині:
— На, віднеси!
— Кому?
— Їм.
— Гаразд, — сказала вона покірно, — я віднесу. Ти роздягайся і відпочинь, а я однесу.
— Віднесеш? — він підхопився. — Посадити мене хочеш? — загримів, торжествуючи. — Дай сюди! — Він вирвав папірця з рук дружини й пошматував. — Я знаю, що ти така, що тільки й ждеш, як би позбутися. Ось до мене сьогодні приходила… проста російська жінка… навіть не розписана, а готова заради нього… А ти-и!.. Під розстріл мене хочеш? Сволота! Не діждеш. Я сам…
І тут повторилося те, що траплялося не раз. Він зірвав зі стіни дубельтівку й закричав:
— Виходь!
— Пашо, — сказала вона сумно, наперед знаючи, що її слова не подіють. — Ти хоча б дітей посоромився.
Колись діти кидалися до батька, хапали його за ноги і кричали «таточку». Тепер вони сиділи в своїй кімнаті і злякано стежили за подіями крізь відчинені двері.
— Виходь! — квапив прокурор.
— Зажди, я хоч чоботи надіну.
— Авжеж, ще чоботи бруднити. І так славна будеш.
Босу, покірну, в самому халаті, надітому на голе тіло, він вивів її до нужника. Було зимно, але світло, місяць уповні виринув з-за хмар і байдуже освітлював місце майбутньої страти.
— Іменем Російської Радянської Федеративної… — урочисто виголосив прокурор, зводячи рушницю.
Раніше, коли траплялося таке, вибігали сусіди. Тепер же не було нікого. Лиш одне вікно розчинилося, і жіночий голос запитав:
— Що там таке?
А інший, також жіночий, відповів:
— Прокурор знову Азалію на розстріл вивів.
Вікно одразу зачинили. Прокурор мимоволі озирнувся на сторонні звуки, а коли повернувся знову, Азалії поблизу нужника вже не було. Тут і місяць закотився, стало зовсім темно.
— Азо! — гукнув прокурор у темряву. — Виходь! Не перешкоджай виконанню вироку.
Азалія не відгукувалась. Павло Трохимович обігнув нужника, зазирнув в обидві його половини, втелющився в купу, накладену перед входом, вилаявся і з рушницею напереваги пішов додому. Але вдома двері виявилися замкненими зсередини. Прокурор гамселив у двері кулаками й ногами, кричав: «Азо! Відчини! Іменем закону! Я більше не буду!» — та, не діждавшись ніякої відповіді, ліг спати на постілку біля дверей.
Вранці він, як завше, повзав перед дружиною на колінах, хапав її за ноги, благав простити і обіцяв викинути рушницю на смітник або продати.
Затим, почасти прощений, напившись міцного чаю, подався на роботу і виконував свої обов’язки твердо, як належить.
Нюра йшла та й ішла довгими коридорами установ, які злилися для неї в один безконечний коридор з брудною підлогою, вичовганими лавами. На тих лавах у несміливих, очікувальних позах сиділи прохачі, себто люди, котрі ще чогось бажали від цього життя, шукачі правди, борці за справедливість, кляузники, принижені й ображені в подертих куфайках, в лахмітті, в личаках, у чунях, в калошах голобіски, а то й зовсім босі, діди й баби, жінки з дітками, молодий хлопчина на милицях, літній матрос з перебинтованою головою, дід в суконному пальті, по якому табунами бродили бліді воші, рахітичний малюк, що жував хліб у брудному полотняному вузлику.
Блідий неголений чоловік з гарячковим блиском в очах розповідав Нюрі, як слідчий відбивав йому нирки, пояснюючи свої дії ідеологічною війною і складністю міжнародної обстановки.
— Перед самою війною, — казав цей чоловік, — мене звільнили, але я тепер ні на що не здатен.
Він показував Нюрі свою довгу заяву, в якій пропонував внести статус інваліда ідеологічної війни, а йому особисто дати першу групу з правом безкоштовного проїзду в громадському транспорті.
Була тітка, що загубила картки. Вона ходила по інстанціях, казала, що в неї троє дітей, що вони помруть з голоду. Їй відповідали: «Тут не богадільня. Про дітей треба було думати раніше. У нас немає спеціальних фондів для роззяв». Один вельми непрезентабельного вигляду громадянин став на шлях боротьби геть через дрібниці. Якось йому знадобилося перекрити дах, і він звернувся до директора радгоспу з проханням виписати йому скількись там соломи. Директор відмовив на тій підставі, що прохач недостатньо активно проявляв себе в громадському житті, тобто не відвідував самодіяльність, не випускав стінгазету, не ходив на збори, а коли й ходив, то не ліз на трибуну і пасивно брав участь у загальних оплесках.
Замість того, щоб просто вкрасти цю солому (як робили одні) або дати директорові трояка (як робили інші), соломо-прохач вирішив діяти законним чином, писав скарги усім, включаючи Калініна. Відповіді поверталися до тих, на кого він скаржився, двічі (один раз в дирекції радгоспу, один раз у міліції) його було бито, три місяці його лікували в божевільні, однак остаточно, мабуть, не вилікували.