Я помітив, що під час останньої частини його промови, справді пророчої (хоч, я гадаю, мій батько й сам цього не знав), рясні сльози потекли у старого по обличчю, особливо коли він згадав про мого вбитого брата. А коли він казав, що для мене настане час каяття, але не буде кому допомогти мені, батько від хвилювання увірвав мову й пояснив, що його серце повне вщерть, і що він не може сказати мені більш нічого.
Ці слова глибоко зворушили мене, як зворушили б кожного, і я вирішив не думати більше про від’їзд до чужих країв, а залишитися дома, як бажав того мій батько. Та ба!
Незабаром усе це розвіялось, як дим, і, щоб уникнути зайвих і настирливих умовлянь мого батька, я через кілька тижнів після цього вирішив утекти від нього зовсім. Однак я не квапився так, як підказував мені перший запал, а вибрав час, коли моя мати, здавалось, була в кращому, ніж звичайно, настрої, і сказав їй, що мене так охопило бажання побачити світ, що я ніколи не зможу взятись як слід до роботи й довести її до кінця. Хай краще батько відпустить мене з доброї волі, а не примушує обійтись без його дозволу. Адже мені тепер вісімнадцять років. Пізно вже починати вчитись якогось ремесла або робитись писарем у нотаря. Я певний, що, коли б я й зробив це, то ніколи не зміг би прослужити до кінця й утік би від свого патрона в море. А коли мати умовить батька відпустити мене в далеку подорож і та подорож мені не сподобається, то, вернувшись додому, я більше вже нікуди не поїду і подвійним старанням надолужу змарнований час.
Це дуже розгнівало мою матір. Вона сказала, що даремно розмовляти про це з батьком; що він дуже добре знає, що саме корисне для мене, і не дасть згоди ні на що шкідливе для мене. Сама ж вона дивувалась, як міг я думати про такі речі після розмови з батьком, що, як їй відомо, так доброзичливо й м’яко поводився зо мною. Зрештою, мовляв, коли я хочу занапастити себе, то ніщо мені не допоможе. Але я можу бути певний, що ніколи не дістану їхньої згоди на це. Вона зовсім не хоче сприяти моїй загибелі, і я ніколи не зможу сказати, що моя мати потурала мені в тому, чому батько опирався.
Хоч моя мати й відмовилась клопотатись про мене перед батьком, проте, як я довідався пізніше, вона переказала йому всю нашу розмову, і батько, дуже стурбований, зітхнувши, сказав їй, що «хлопець міг би бути щасливий, залишившись на батьківщині, а коли він подасться до чужих країв, то буде найжалюгіднішою, найнещаснішою істотою, яка будь-коли народжувалась на світ. Я не можу погодитись на це».
Тільки приблизно через рік після цього вирвався я на волю, дарма що весь час уперто не зважав на всі пропозиції взятись до якої-небудь праці й часто докоряв батькові та матері за їхнє рішуче заперечення мого, відомого їм, природного нахилу. Аж ось, бувши одного разу в Гуллі, куди я заїхав випадково, на цей раз без думки про втечу, я зустрівся з одним приятелем, що збирався до Лондона на кораблі свого батька, і той почав умовляти мене поїхати з ним, користуючись звичайною, у моряків, принадою, — він казав, що подорож нічого мені не коштуватиме. Отже, не спитавшись ні в батька, ні в матері, не повідомивши їх ні одним словом і лишивши їх самих довідуватись про мій вчинок, не попросивши ні батьківського, ні Божого благословення, не зваживши ні обставин, ні наслідків, я, в недобрий час, 1-го вересня 1651 року, сів на корабель мого приятеля, що прямував до Лондона. Ніколи, мабуть, лихі пригоди молодих авантюристів не починались так рано й не тривали так довго, як мої. Не встиг корабель вийти з Гумбера[3], як подув вітер, і на морі знялись страшні хвилі. Я ніколи перед цим не бував на морі, а тому моє тіло невимовно знесилилось і душа жахнулась. Я почав тепер серйозно замислюватись над тим, що робив, і над тим, як справедливо карало мене небо за те, що я так негарно покинув батьківський дім, порушивши свої обов’язки. Всі добрі поради моїх старих, сльози батька та благання матері постали в моїй пам’яті, і сумління, що тоді ще не загрубло так, як згодом, суворо докоряло мені за нехтування батьківськими порадами і за порушення моїх обов’язків перед Богом та батьком.