Ми, проте, не стояли б так довго й піднялися б у ріку з припливом, якби вітер не був такий свіжий і, днів через чотири або п’ять, не подув ще міцніше. А втім, якорі й канати у нас були добрі, такелаж дуже міцний, отож наші люди зовсім не зважали на небезпеку й збували своє дозвілля між відпочинком та розвагами, як це звичайно буває на морі. Але восьмого дня зранку вітер посвіжішав, і ми використали всі робочі руки, щоб прибрати стеньги та владнати все потрібне, аби судно могло триматись на рейді. Опівдні знялась велика хвиля, і корабель почало так хитати, що кілька разів він зачерпнув боком води, прийняв на себе кілька хвиль, і раз або два ми думали, що нас зірвало з якоря. Тоді капітан наказав віддати запасний якір, і таким чином ми держалися проти вітру на двох якорях, витравивши канати до кінця.
Тим часом знявся страшний вітер. Тепер я вже бачив жах та дивування навіть на обличчях моряків. Кілька разів сам власник корабля, проходячи повз мене, півголосом бурмотів: «Господи, зглянься на нас! Ми всі загинемо! Ми пропали!» — і таке інше. Проте, він пильно доглядав свого корабля. Під час першого переполоху я від приголомшення нерухомо лежав у своїй каюті внизу і тому не можу описати свого настрою. Мені важко було вернутись до попередніх покаянних думок після того, як я так рішуче й одверто потоптав їх. Мені здавалось, що жах смерті минувся назавжди, і що ця буря закінчиться нічим, як і перша. Коли ж власник корабля, проходячи мимо мене, як я тільки що сказав, пробурмотів, що всі ми загинемо, я страшенно перелякався. Я вийшов із своєї каюти наверх і подивився. Ніколи не бачив я такої лиховісної картини: по морю ходили величезні вали з гору заввишки і що три або чотири хвилини перекидались на нас. Коли я спромігся роздивитись краще, я не побачив навколо себе нічого, крім жаху. Два дуже навантажені кораблі, що стояли поблизу, обрубали свої щогли. Хтось із наших матросів крикнув, що корабель, який стояв за півмилі від нас, пішов на дно. Ще два судна зірвало з якорів і винесло з рейду в море, на волю вітрів, бо на жодному з них уже не було щогл. Легкі судна тримались краще і не так терпіли, але двоє чи троє з них теж понесло в море, і вони промчали мимо нас з одним лише кормовим парусом.
Надвечір помічник капітана й боцман підступили до власника корабля з проханням дозволити їм зрубати фок-щоглу[7].
Власникові дуже не хотілось робити цього, але боцман почав доводити, що коли фок-щоглу залишити, судно потоне, і тоді капітан погодився. Коли зрубали фок-щоглу, грот-щогла[8] ослабла й почала так хитати судно, що довелось зрубати і її і тим зовсім очистити палубу.
Легко уявити собі, що я тоді переживав, бувши ще новаком у морській справі і так перелякавшись перед тим невеличкого хвилювання. Та коли б по такому довгому часі я зміг переповісти свої тодішні думки, я сказав би, що мої попередні лиховісні призвістки і те, що я знову вернувся до своїх первісних проклятих химер, жахало мене вдесятеро більше, ніж сама смерть. Це, та ще страх перед бурею, призводило мене до такого стану, що описати його не можна ніякими словами. Але найгірше було ще спереду. Буря лютувала й далі так, що, за словами самих моряків, їм ніколи не траплялось бачити нічого подібного. Судно в нас було міцне, але перевантажене, і тому глибоко сиділо у воді й дуже гойдалось, а моряки щохвилини кричали, що ми осідаємо у воду. Деякий час це було моє щастя, що я не знав значення слова «осідати», аж поки не спитав про це. Шторм був скажений, і я побачив те, що можна бачити не часто — капітан, боцман і ще декілька чоловік, вразливіших від інших, молились, щохвилини чекаючи загибелі корабля. Серед ночі, на додаток до всіх наших страждань, один із матросів, спустившись у трюм подивитись, чи все гаразд, крикнув, що з’явилась теча, а другий сповістив, що в трюмі води на чотири фути[9]. Всіх покликали до помпи. Коли я почув цей заклик, мені здалося, що серце моє спинилось, і я впав горілиць на ліжко, на якому сидів у каюті. Проте матроси розштовхали мене, говорячи, що досі я був ні до чого, а тепер можу працювати, як і всякий інший. Я підвівся, підійшов до помпи й щиро взявся до праці. Тим часом кілька вантажних суден, не змігши встояти проти вітру, знялися з якорів і вийшли в море. Помітивши їх, коли вони проходили мимо нас, капітан наказав дати гарматний постріл, як сигнал небезпеки. Не зрозумівши значення того пострілу, я подумав, що судно наше розбилось або взагалі сталося щось жахливе. Одно слово, я перелякався так, що зомлів. Але в той час кожен дбав лише про власне життя, ніхто не звернув на мене уваги і не поцікавився дізнатись, що сталось зі мною. Інший матрос став на моє місце й відштовхнув мене ногою, гадаючи, що я мертвий. Минуло чимало часу, поки я прийшов до пам’яті.
7
8